Важкі повіки пеленою Лягли на очі й забіліли, А неба синь, що в них жевріла, Ключем журавликів злетіла В світи далекі й невідомі. І сльози знов течуть невтомно Дощем осіннім і холодним. А ти чекаєш на погоду І на весняний промінь сонця, Що стане серцю охоронцем І прожене правічну втому... А поки що – хай теплий спомин Про весну, літо й море синє У твою душу знов прилине!
Щодо порожнечі, ось згадала свого давнього вірша, прошу звернути увагу на перші літери...
Привітне сонце світить не для тебе, Обмерзле гілля може й не заквітне, Розлоге небо, може, і не небо – Омана в висі, зовсім непомітна. Жорстокість долі ранить твою душу, Надломиш крила, прагнучи злетіти, Етюдом смутку милуватись мусиш, Черствіє серце від облуди світу... А чи не варто порожнеч позбутись???
Справді, дуже гарно, Джуліє! Натхнення Вам на подальші звершення! 5
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
