ПИЛИНКА

(собі...)

я  пам`ятаю  себе  в  раЮ  –  
до!  втрати  раю…
людей  красивих  упізнаю,
хоч  я  їх  –    
іще  не  знаю…

Жінка…  одежа  біла…
як  з  перкалю  
птах,
на  покуті  
зручно  всіла  –
тримає  дитя
на  сумних  руках…

німбової,
ореольної  проби  золото
плавить  
шибки  з  кришталю…
я  жінку  в  білому  –  упізнаЮ,
я  жінку  в  білому  –  знаю…
я  жінку  в  білому  –  
первопричинним  єством  –  люблю.

стою  –  
не  якось!    
посеред  раю  –  
просто  стою.
ніби,  первісно…  
без  порівнянь  
і  півсмислів:
начала  власні
в  іпостасях  лагідних  –  
спостерігаю…
 

і  так  стоїться  
славно  мені  –
вперто…
якось  щиро…
і  якось…  навіть  відверто!
і  так  якось  –  гідно,
і  так  якось…    ніби  –  безсмертно.

довго  стою  
і  давно  –
у  живому  широкому  промені,
що  стелиться  проз  вікно,
плаває
золотосяйна  пилинка…
так  затишно…
такий  невагомий
її  політ…
стою,  
нікому  не  заважаю  –
пилинку  в  промені
зацікавлено  
споглядаю…

на  ту  
мить  неповторну,
просту
безтурботного  щастя  –
ні  сном,  
а  ні  духом  не  знаю,
що  пилинка  свавільна  –  
цілий  безмежний  світ!
куди  
доведеться  впасти
по  якомусь  
десятку  літ  –
після  
вигнання  
з  раю…