Як довго твори не писала я, І як без них жилось мені, Ходила сходами блукала, І над собою марились думки. Щодня одна, проходжусь крізь вітрини, Все бачу очі ці чужі , Стоять порожні манекени, між ними всі німі. І я сиджу у ці норі своїй прокляті, І голос і душа давно мовчить в мені, І руки ці зовсім не завзяті Немає сил в них дальше іти. Та ось сиджу у чорні плямі, І бачу крапочку душі Давно вже забутої людини, Яка колись в мені цвіла та грала, Яка приносила в серце нові кольори. Та, час розставив все без правил, Немає поруч вже плеча, Сльози вже злиті до кінця. І в серці вже давно не бринить струна, Давно забутої мелодії кохання. Сидиш без дум, І тут на диву ти підводиш очі І бачиш ту людину, Ту усмішку і це обличчя, Яке проводячи тебе сміялось. Та воно давно уже закрите, І висить ключ на ньому. Ти не впізнав, можливо,навіть не подивився Пройшов німим. Та у очах моїх ще досі блукає силует твого лиця. Іди не обертаючись назад І не заглянь в мої печальні очі. Пробудилась я!! до образа німого…
Щиро написано, я вірю, що все у вас ще налагодиться А от форма вірша трохи невдалася, я розумію, це ваш безцінний порив думок натхнення, по суті своїй він заслуговує 5, але за формою, трошки невдало. Пишіть і надалі, відточуйте свій талант, а він у вас безумовно є!
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
