В кімнаті з білою стелею

Діані, любій подрузі, присвячується.

В кімнаті з білою стелею і м’якими світло-коричневими стінами тихо... Я сиджу і намагаюсь не дивитись на своє ліжко. Я казала лікарю, що воно мене лякає. Лякає тим, що воно не існує в реальності. Не може бути такого білого ліжка в моєму світі... Воно таке біле, наче твоє обличчя... Воно таке біле, наче ті сніжинки, що ти подарувала мені на день народження. Ти поклала мені їх на обличчя і вони стали сльозами... пам’ятаєш? Я спитала тебе, що мені з ними робити? Ти засміялась і сказала: „Плач!”. Я повірила тобі і почала плакати. А потім прийшла мама. Вона прийшла з якимсь чоловіком. Мама сказала йому, що я вже дуже довго плачу і не можу зупинитися. А ти подарувала мені ластівку. А вона перетворилась у сміх. Ти поклала мені його на обличчя. Я спитала, що мені робити зі сміхом? А ти сказала: „Смійся!” І я засміялась. Цей чоловік забрав мене і оселив у теплій світло-коричневій кімнаті. Мені тут добре. А потім ти подарувала мені зірку. А вона перетворилась у ніч. Я спитала, що мені робити з ніччю? А ти сказала: „Мрій!”. І я мрію досі... А тепер ти даруєш мені сон. А він перетворюється у смерть. Я сказала, що мені холодно від неї. А ти поклала мені її на голову наче діадему. Я сказала тому чоловікові: „Дивіться! Яка в мене чарівна діадема!” А ти сказала: „Помри!”. Я відповіла, що це неможливо, бо я ніколи не помру. Ти образилась і пішла! Марто, повернися! Я спробую, чуєш?

- Як вона, лікарю?
- Без змін. Постійно повторює одне ім’я – Марта. Ганно Сергіївно, серед знайомих вашої дочки не має нікого з таким іменем?
- Є, але це не зовсім знайома. Це – персонаж її оповідань.
- Ви не говорили мені, що Софія писала оповідання.
- Так, декілька з них навіть були надруковані.
- Чому Ви мені не сказали одразу? Це може бути важливим для лікування!
- Вибачте, це було 5 років тому, ще коли Софія навчалась у школі. Але ж захворіла вона лише тиждень тому...і ці оповідання вона навіть не згадувала ще з тої пори, як вступила в хіміко-технологічний.
- Принесіть мені ці оповідання.
- Добре, лікарю.

Марто, чого ти не приходиш до мене? Я кличу, а ти мене не чуєш... Я помру, як і обіцяла, але ти хоч підкажи мені, що я маю зробити для цього. Я не можу втекти. Мене замкнено у мрії. Відімкни мрію, впусти світло і я полечу до моря, до темного моря. Воно страшне, я його боюся, але я знаю, що воно допоможе мені померти. Пам’ятаєш? Ти дражнила мене там, біля моря. Я просила тебе не йти у воду, бо вона страшна, зелена і каламутна. Темна вода. Темна. Мені темно без тебе, Марто. А ти пішла. А воно лизнуло твої ноги, ти засміялась і побігла у воду. Вони кажуть, що ти - мрія, ти не існуєш, ти – моя уява. Але не існує це біле ліжко, і ця коричнево-світла кімната, а я тут з тобою. Я замкнена у мрії, прикрашена чарівною діадемою. На обличчі в мене перлини, а на вустах – ластівка. Я покликана сюди співати про сонце і червоні троянди. Все що можна знати, я забула, щоб збагнути таємницю мрії. І цього білого ліжка... Яке не існує...

- Ганно Сергіївно, я повертаю Вам ці оповідання.
- Вони Вам допомогли з’ясувати причину?
- Так. Софія вважає себе героїнею власних творів. Це – один з різновидів шизофренії. І я мушу сказати, що хвороба розпочалась ще в той час, коли дівчина почала писати. Не дивуйтесь, досить часто буває, що на ранніх етапах можна не помітити цього.
- Ви зможете вилікувати мою дитину?
- Я спробую, але нічого не можу обіцяти.
- Дякую хоч за спробу...

Люба Софіє! Я не можу повернутися до тебе. Я дарую тобі море. Воно не страшне і не темне. Я вірю, ти полюбиш його. Я уявляю, як гарно на твоєму світлому волоссі грає барвами чарівна діадема. Софіє, я відмикаю для тебе мрію, впускаю світло, щоб ти летіла до моря. Твоя Марта.

- Софіє. Софіє? Як у тебе справи? Ти не випила ліки, Софіє. Це погано. Треба пити ліки. Ти ж хочеш видужати?
- Мрія дивилась в свічадо. В ньому жила моя правда. Правда у мрії питає: „Нащо тебе прославляють? Людям ти все обіцяєш. Але ж ти мною не станеш!” Мрія сказала тій правді: „Ти зараз є у свічаді. Тільки піду від свічада, де ж ти подінешся, правдо?”
- Софіє, послухай мене.
- Поверніть мені Марту.
- Марти немає, донечко.
- Є. Я сховала її в сторінку, між рядків. Ти віддала рядки і він забрав Марту. Мамо, пам’ятаєш, ти вчила мене читати між рядків?
- Сонечко, чого ти не слухаєшся лікаря? Він хоче тобі допомогти.
- Мамо, знаєш, мрія дивилась в свічадо... Він спалив Марту. Взяв свічку і сторінки запалали. А мені було тепло, а зараз холодно. Знаєш, в кімнаті з білою стелею є право на надію бути з тим, кого кохаєш найбільше. А в мене немає такого права, бо я нікого не кохаю.
- Ганно Сергіївно, час вичерпано. Софії треба зробити укол, щоб вона трохи відпочила.
- Добре, лікарю, я вже йду. До побачення, донечко.

Мрія дивилась в свічадо в кімнаті з білою стелею...