Я прокинулась. Темно. Тихо. Щось мене збентежило. Вдивляюсь в темноту. Раптом, десь у метрі від мене бачу обличчя жінки. «Боже, як моторошно». Вона, напевне відчувши мій страх, каже: - Не бійся, я тебе не скривджу, - мене потроху відпускає, серце вповільнюється, прокидається цікавість. Я питаю: - Ти хто, що тут робиш? – Вона, осмілівши , показується мені вся : довге біляве волосся, блакитні очі (цікаво, як я це розгледіла в темноті?) , вдягнена в гарну вишиту сорочку. - Я мрія, - і побачивши, що я її не розумію, повторює: - Я мрія, але не твоя. Не дивуйся – це правда. - Якщо не моя, то чому прийшла до мене? - Бо мрія про тебе. - Хіба таке буває? – здивовано запитую. - Звісно буває, тільки Ви, люди, про це не повинні знати. - Навіщо ж розповідаєш ? - Ти все одно потім все забудеш .- Вона повільно пройшла по кімнаті. Зупинилась, неначе міркуючи, розповідати чи ні. Потім, щось для себе вирішивши, почала: - Так вже з здавна повелося, що ми допомагаємо людям бути щасливими… - Ми? Хто це ми?, - цікавлюсь. - Я, кохання, надія і віра, - відповідає вона, невдоволена тим, що я її перебила. - Колись, дуже, дуже давно, жила в одному селі дівчина. Була вона така гарна, що хлопці могли тільки дивитися на неї, мріяти про неї. Боялися не то що забалакати, але й пройти рядом соромились. Спочатку дівчина дуже сумувала від цього, а потім звиклась з тим, що нею милуються на відстані. Така вже видно її доля. Були у красуні три подруги. Перша дівчина мала звичну зовнішність : не красуня, тай не потвора – людина, як людина, але всі люди у селі дуже її любили. У кого б що не трапилось погане , всі йшли до неї. Дарувала вона людям надію. Друга дівчина теж по вроді зірок з неба не хапала, та кожний, хто втрачав сенс у житті приходили до її порогу, не маючи навіть сили переступити через нього, а виходили з усмішкою на вустах. Дарувала вона людям віру. Третя ж дівчина була красунею, та їй не потрібно було, щоб її любили, бо вона сама була «Любов» і всім її охоче дарувала. Та бувало так, що котрась з дівчат сама не могла впоратись з допомогою людям , і тоді всі подруги приходили на поміч. Пройшло багато років, вони зістарилися і померли, але в тому селі і досі живе легенда про подруг, які після смерті стали знову молодими, і вознеслись на небо, щоб допомагати всім людям на землі…
Я сиділа хвилину тихо. Тоді запитала: - З надією, вірою і коханням ходить ще й мрія? - Звісно, без мене ж ніяк, я теж потрібна людям. - Скажи, навіщо ти до мене прийшла? – мені цікаво. - Тебе звати Олеся? - Так, - я дивуюсь. - Михайло, що з квартири навпроти, мріє про тебе вже цілий рік. Ну не можу дивитися, як він бідний страждає, от вирішила допомогти. - Михайло ?- я розгубилась. Давно поглядаю на нього з коса, не вірю своєму щастю. - Бачу ти теж до нього не байдужа. От і добре, от і славно. Знов допомогла подружці «любові».- Видно було, що вона задоволена. – Ну, прощавай, солодких снів, - і махнувши рукою, щезла. Я отетеріло дивилась в пусту кімнату, і не могла зрозуміти – чи то сон , чи марево якесь, чи правда. Пройшло багато років. Тепер, коли я згадую той випадок, запевняю себе, що то був сон. Але й досі ми з моїм Михайликом живимо щасливо.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
kraynyuk46:Сумно, п. Таміло. Чомусь за нас самих вирішують нашу долю чужі старі діди. Дивно. Огидно. Та тільки подавляться вони тим ягням. Ось побачите!
у Вас 
0
