...Навесні сорок другого його частину під час
невдалого наступу було оточено. Три доби вони продиралися крізь хащі, маючи намір досягти лінії фронту і
вийти до своїх. І ось напередодні прориву, під час обстрілу його було тяжко
поранено у груди і голову, а крім того, відбувся ще й відкритий перелом правої
голені. Тут би йому і кінець, бо за таких умов вижити не було жодного шансу,
але, на його щастя чи нещастя, — він і досі не знає, як вважати, — це трапилось
біля його рідного села, яке в ті буремні дні стало прифронтовим. Ось і віднесли
його хлопці вночі, вже непритомного, і залишили у рідній хаті при старій
матері. З першою дружиною він розлучився за два роки до війни, дітей у них не
було, вона побралась з іншим і подалась кудись, більш він її ніколи не бачив. З
горя та з жалю до себе майже рік страшенно пиячив, але згодом віднайшов сили,
взяв себе до рук, і, як би прикро не було, тримався.
Він лежав, а мати ходила за ним, мов за немовлям,
зверталась до знахарок, віддаючи останнє, та надій на одужання майже не було.
Рана у грудях гноїлась і він аж палав. До пам'яті повертався зрідка, та не
надовго.
А тим часом село кілька разів переходило із рук в руки
і, врешті-решт, його надовго захопили німці. Мабуть, хтось із сусідів був йому
ворогом і виказав.
Одного дня хату було оточено німцями та поліцаями.
Мати вибігла на ґанок та її відштовхнули так, що вона впала на спину і ледь
підвелася, дякуючи Богові, що ніде не поламалася і зможе стати у нагоді синові.
А тим часом вороги вдерлися до світлиці, де лежав він, і відразу стягнули на
долівку. Він застогнав, бо біль був нестерпний, але його стогін викликав лише
сміх і грубі жарти. Підхопили під пахви, витягли Миколу до двору. Уся зграя
була напідпитку. Кожен намагався перекричати інших, показати себе справжнім
вояком, мужнім і безжальним до ворога. Гучно почали в нього щось випитувати,
весь час погрожуючи, підіймаючи на сміх кожен його рух чи погляд. А він від
пронизливого болю у зламаній нозі майже нічого не розумів. Лише одна думка
була: хоча б уже скоріш, щоб кінець, і більше нічого не відчувати.
Та на ділі виходило інше: висміювали, навмисне робили
боляче, але не вбивали, — гралися, мов ситий, кіт із мишею. Знущалися, власне,
колишні свої, а німці стояли осторонь. Тільки один з них, ледве втримуючись на
нетвердих від випитого худючих довжелезних ногах, направляв у його бік палець і
промовляв: «Пух! Пух! Пух!» — а у паузах між вигуками голосно реготав.
Поліцаї, навпаки, обступили його впритул. Один штовхав
чоботом, другий штрикав гострим кілком, а третій встромлював у його тіло багнета,
— не глибоко, але до крові.
— 3 ким ти ? —
питали в нього.
—
Де твої?
Скільки вас?
—
Відповідай,
бо гірше буде!
Але чи могло бути гірше, ніж було тоді? Тільки смерть,
здавалося йому, могла дати вихід, та доля вирішила інакше. Материнська любов
підказала старенькій хитрість: вона повиводила з хати маленьких його
племінників і племінниць, братових дітей, і примусила голосно кричати:
— Татку! Татку!
Відпустіть нашого татка!
Високі пронизливі дитячі голоси лунали на усе село.
Почали сходитися сусіди і потихесеньку перемовлятись. Скоро вже була чимала
юрба, але ані дитячі благання, ані осуд дорослих не в змозі були припинити
звірячої забави. І тут сталося справжнісіньке диво.
Саме в цей час тією вулицею їхав поважний генерал і,
побачивши натовп та почувши пронизливі дитячі крики, наказав зупинити машину.
Коли у супроводі офіцерів та охоронців старий
вояк підійшов ближче, серце його здригнулося. Він, хто
посилав на смерть своїх підлеглих, наказуючи їм безжалісно вбивати тисячі
солдат противника, вперше в житті побачив таку вакханалію, коли над одним
беззбройним і беззахисним знущається юрба сп'янілих від алкоголю та
вседозволеності катів.
Генерал вигукнув щось, і все завмерло. Подальші події,
як у казці: Миколу перенесли до польового шпиталю, обробили та перев'язали
рани, наклали шину на зламану ногу і віддали матері, яка від радості втратила
дар мови і тільки швидко-швидко хрестилася. Півроку він пролежав, а коли став
на ноги, то виявилося, що кістка зрослася неправильно, і права нога стала
набагато коротшою за ліву. А ще через півроку прийшло визволення. Раділи усі, і
він радів з усіма, та біда стояла вже на порозі. Знову хтось доніс на нього, —
можливо, той самий, що й у перший раз. Як за якоюсь поважною особою прислали
машину з міста. І потяглись нескінченні допити. Кожного разу він повторював
одне і те ж, та його словам не було віри. Як це так — його, простого, нікому не
відомого солдата узяв під власну опіку німецький генерал? Щось тут не те. І
почали вигадувати ймовірні й неймовірні варіанти і сходилися на тому, що він —
шпигун і запроданець, який дуже хитро замаскувався. Його не катували і майже не
били. А вдарив тільки двічі якийсь контужений майор, втративши чуття рівноваги
після п'ятигодинного допиту, коли вже, мабуть, всоте звинувачений повторив
факти, які неможливо було перевірити. Кілька разів його піддавали іспиту на
знання німецької мови, якої, на своє щастя, він зовсім не знав, бо у школі
вивчав французьку, тому й ці іспити нічого не виявили.
Міцний горішок, погойдували головами слідчі, та
нічого, розколеться — все вирішує час, а він на нашому боці.
Та й час нічого не
вирішив, бо ні в чому йому було зізнаватися, а наговорювати на себе, як це
робили деякі інші, що сиділи поруч, не
дозволяли йому ані сумління, ані гордість. #
- І чого ти опираєшся? — сказав
якось один із таких, —
я підписую усе підряд, і зі мною поводяться добре, а
головне, з розумінням. Ну, дадуть строк, ну, відсиджу, тобі ж хана — розстріляють,
том раджу і тобі зробити так само.
.— Та йди ти під три чорти! — вибухнув він і ухопив
горе-порадника за барки. Той, звичайно, вчиняв галас, збігалися наглядачі і
запроторили його до карцеру, темного і холодного.
Що зіграло вирішальну роль: чи його впертість, чи
хитрість гебістів, як сподівались через нього, як підсадну качку, виманити з
підпілля цілу озброєну банду німецьких запроданців, чи знову сталося диво —
невідомо, але через рік його звільнили, хоч і не виправдали. Рідне село
зустріло непривітно: голова колгоспу, людина нова і нетутешня, навіть
розмовляти не став, а тільки гримнув:
— Усі
воювали, а ти переховувався. Не наша ти людина. Геть звідси, ніякої роботи ти у
мене не отримаєш — живи як знаєш!
Сперечатися не став, знав, що даремно, а відпочивши
кілька тижнів, подався до міста, де в нього були приятелі. Не відразу, але
влаштувався таки спочатку у гаражі, а потім на заводі, і не де-небудь, а на
відповідальній роботі — випробовував та доводив до кондиції двигуни. Жив один,
тоді і почали обсідати його різні думки, а серед них найболючіша і найжаданіша
— як продовжити освіту і вивчитись на інженера.
|
у Вас 
1
