Невтямки

Мене чомусь, коли приходить осінь,

П’янить сире повітря, наче хміль,

А пам'ять душу в споминах термосить,

Як дерево негода, звідусіль.

І захисту немає од напасті

Роїв щоденних болісних думок

Про те, чому в житті, бувало, щастя

Від мене зупинялося за крок?

Немов якась безжальна, злобна сила

Колись між нами провела межу

І сподівання полум’я гасила

Уперто та нахабно поблизу.

А час летів, як вітер непривітний,

Стрясали серце болі раз у раз,

І радощам, як птицям перелітнім,

Прийнятний був чужий дороговказ.

Вони ізнов збираються у зграї,

Щоб відлетіти у принадний світ,

А я на них дивлюся і чекаю

На те, чого не можу зрозуміть.

12.09.12