Мене чомусь,
коли приходить осінь,
П’янить сире
повітря, наче хміль,
А пам'ять душу в
споминах термосить,
Як дерево
негода, звідусіль.
І захисту немає
од напасті
Роїв щоденних
болісних думок
Про те, чому в
житті, бувало, щастя
Від мене
зупинялося за крок?
Немов якась
безжальна, злобна сила
Колись між нами
провела межу
І сподівання
полум’я гасила
Уперто та
нахабно поблизу.
А час летів, як
вітер непривітний,
Стрясали серце
болі раз у раз,
І радощам, як
птицям перелітнім,
Прийнятний був чужий дороговказ.
Вони ізнов
збираються у зграї,
Щоб відлетіти у
принадний світ,
А я на них
дивлюся і чекаю
На те, чого не
можу зрозуміть.
12.09.12
|