як добре
пізньої осені на городі –
нікого ніде нема:
цілковито сама,
як зима…
небо таке –
однотонно-сірень-ке,
як пелюшка баєва
на дотик – лагідне і м`яке,
простеньке…
повна долина задУми,
по самі-самісінькі вінця,
як глиняна філіжан-ка –
молочно-кавових
передчуттів
хтось над душею
невидимо пролетів!..
тиша
гойднулася, як фіранка,
торкнула слуху
баєво-теплим крилом –
то обізвалась корова
з того берега десь за селом,
обізвалася
так якось в тон:
розпливчасто-чорно-біло…
каже, що вже звечоріло,
каже,
що молоко в ній дозріло –
також по самі вінця…
нагадайте про мене, каже,
господині моїй,
отій
забудькуватій
заклопотаній жінці…
десь далеко
хтось кинув дошку…
коротко й чіт-ко
когось висварив молоток…
перегукується собаками
кожен віддалений
напівсонний куток:
служба така – гавка-ти…
сіреньку небесну пелюшку
не склепивІч
стерегти,
і підслІпуваті
в надвечір`ї
людські хати…
стерегти
зовсім вечір, а скоро й ніч…
пора б і мені
до своєї хатини йти…
будем удвох собі каву пити,
у теплі і затишку
побрехеньки котові
упівуха
слуха-ти…
позіхання в долоні ховати
а за тим уже й спати…
спати…
щоб назавтра
ранесенько-рано
переддосвітом встати…
15.10.2012
| 
у Вас 
0
Ви думаєте?
