ПОПЕЛЮШКА - 8

                 І він погодився подумавши: - А може саме бокс  і здатний  відволікти Валерика від бешкетів, навчиться посерйознішає, ось і  стане нарешті справжньою людиною. .Спочатку ніби і справді молодший брат захопився новою справою. Молотив, мов навіжений в лантух, що замінював грушу. Навіть через скакалку навчився стрибати, та надовго його не висточило.  

                  - Я битися хочу. По справжньому. А ти мені про якісь там вправи базікаєш.. Візьми  до спортзали, і я там з усіх дух випущу, ось побачиш.

                       - Це ти можеш, - всміхнувся старший, - а ось працювати  лінуєшся. Та знай, самими лінощами нічого не досягнеш...

                - Та хто ти такий, щоб мене увесь час повчати? Спокійно обіійдуся і без тебе – битися  і на вулиці можна  навчитися.

                   Незабаром навчився таки, і  розлючені батьки  приходили до їхньої хати. Погрожували не тільки матері, але й і усій родині6.

   - Звернемось до відповідних органів. І вас відселять до місць, яких ви тільки і варті.

                    Мати неабияк перелякалась і почала плакати у голос. Він намагавсь та не міг її заспокоїти. Нарешті на порозі з’явився Валерик. Ні з ким не привітавшись, просто у брудних черевиках пішов до кімнати.. Він перетнув йому шлях: - Ти це куди? Ану, назувайсь, сволото! 

                Хто це сволота – я?. Так ось тобі, ось, закричав Валерик, намагаючись  замахнутися, та тут же і витягнувся на підлозі від блискавичного удару старшого брата. Мати кинулась до молодшого, впала навколішки коло нього і почала розгойдуватися в усі боки: - Ой, до чого я дожилася. Старший брат молодшого вбиває.

                - Замовкни! – гримнув на неї він, вже не витримавши., - Ти що сама не бачиш, який він  небезпечний, навіть для нас, рідних своїх.

                Пройшов деякий час, Валерик підвівся, вмився і пішов до свого солом’яного лігва на веранді, де полюбляв спати останній рік, бо там було можна було потай покурити і не наразитися на докори матері. Повечеряли.. Валерик до столу так і не вийшов. Полягали спати. За звичкою він швидко поринув у сон, бо у прокидатися  йому  приходилось ще  до світанку. Та раптом  щось пробудило його.. У кімнаті темно, а у дверях темніє постать. Придивився. Та це ж Валерик. Від хвилювання аж труситься. А у руці ніж, великий кухонний.  Старший брат сам його нещодавно і загострював на точильному камені. Так виходить для себе?. .

                Все було ясно,. Та він  чомусь запитав: - Ти що?

                - Валерик тільки зойкнув і одним стрибком досягсь його ліжка. Замахнувся, щоб вдарити. Та старший брат вже перехопив Валерику руку, та не дуже вдало. Гостре, мов бритва, лезо встромилося Валерику у плече.. Молодший брат  сам був винний у цьому, бо у мить стрибка дуже вже нахилився, мабуть для того, щоб краще бачити  і не схибити в напівтемряві, та руки старшого брата, перехопивши  руку іж ножем, мимоволі спрямувала її до лівого плеча і ніж встромився Валекові в самісіньку велику артерію. . Кров хлинула несподівано і потужно.. Від переляку Валерик заголосив у повний голос, і, кинувши ніж,  ухопився за рану, та це майже нічого не дало. Кров навіть і з-під пальців продовжувала бити майже фонтаном..

                  А на порозі вже стояла мати.

                  - Ти вбив, вбив свого брата, - заголосила вона.

 Увімкнула світло і ще більше жахнулися.. Закривавлений -  посеред кімнати стояв Валерик, а кров залила його вже з голови до ніг. Старший брат теж закривавлений сидів на краю ліжка, обхопивши голову обома руками і розгойдуючись тулубом. Нарешті на порозі з’явилася і Алочка із пальчиком у роті. Вона застигла на порозі і перелякано дивилась на старших.

                   Та попри все, треба ж було щось робити. Перший прийшов до тями саме він - годі вже верещати. Прикрикнув він на мати і Валерика, -  Треба бігти до автомату – швидку викликати. Ти – він вказав рукою на  матір, - посидь із ним та приглянь, а я миттю.

             Простягнув руку ухопив курточку і вибіг з хати. Швидка приїхала тільки під

ранок. Не могла у темряві знайти дорогу  і заблукали. Валерик на той час  вже знепритомнів, бо,.  втратив дуже багато крові,  і мати голосила, що він канає..  Лікар із медсестрою зупинили кров, поспіхом зашили рану, а потім почали по рації викликати міліцію. Ось міліція, як завжди, оперативна приїхала швидко.

               - Що тут у вас? – запитав із старший, та, кинувши погляд на хлопчиків,

 процідив крізь зуби, - А зрозуміло. Побутова різанина. Збирайтеся усі, поїдемо до дільниці. Розбиратися. Ось до чого доводить асоціальна поведінка. З вами, громодяночко,  - він кивнув у бік матері, - усе ясно. Не одну справу розпочато на вас, ще за часів, коли ви із своїми співмешканцями бідокурили. Треба б було ще тоді позбавити вас батьківських прав. Та ви дуже же вмієте вмовляти. . Ми пожаліли вас і не дали справам ходу. . Гадали,  оговтаєтесь. Та тепер бачимо – ні. У вас же троє дітей. А ви, замість того, щоб у добрі їх виховувати,  ось чому їх навчаєте, і такому ранньому віці.. Соромтесь! А що ж тепер із ними робити?. До колонії відправляти?

                  - Та тут усе не так. Це просто нещасний випадок. Я вам зараз розповім, і ви усе зрозумієте, - тоненьким незнайомим якимсь голосом аж заскавчала мати, - та міліціонер відмахнувся від неї, як від мухи, - нащо час втрачати, громодянко, збирайтеся. А хату опечатаємо. Ось так.

                                       Повернулися додому  тільки через кілька днів утрьох. Валерика поклали до психіатричної лікарні на обслідування. Слух про різанину розповсюдився по усьому селу, а трохи згодом і до сусіднього села, де він  вчився,  докотився.

                  - А ну, заходь, заходь, герою. – гнівно і голосно промовила директриса, ледь він з’явився на порозі її кабінету, куди вона його викликала. І що тепер накажеш із тобою робити?

                  Він не знайшовся, що відповісти, а тому тільки знизав плечима. А директриса вже перейшла до суцільного наступу по усьому фронту:

                - Так ти мене ще і перекривлюєш? Ану полиш гримасничати, дивись мені у вічі! А,  відвертаєшся, соромно нарешті стало, а коли у рідного брата ножа стромляв, не соромився?

                         Такого він не очікував, тому усі слова повилітали їз його голови, а залишились тільки образа і лють від неспрведливих нарікань, які з кожною миттю зростали, і він вже відчував, що іще трохи і вже не втримається, а кинеться на директрису, і тоді  кінець. Усьому майбутньому  життю, на яке він так сподівався  - воно  буде перекреслено.  Ні, він не міг цього припустити, а тому різко розвернувся і вибіг до коридору. Там були якісь хлопці, він їх  розштовхав, скочив до класу, ухопив ранець, і зірвавши з вішалки куртку  вибіг із школи. Та бігти було нікуди, до прибуття автобусу було далеко, до спортзали йти   не хотілося, там тренувалися у цей час дорослі, і Миколі Опанасовичу мабуть не до нього. Та і що він зможе сказати своєму наставникові, якими словами почне виправдовуватися? Ні, тільки не тепер.

   Подумавши трохи він вирішив йти додому пішки навпростець, інстинктивно сподіваючись охолонути,  а вже потім діяти.

. Дорогу він знав погано, тому дуже швидко і заплутав. Був похмурий день пізньої осені, куди не ступи, потрапиш чи до колюжі чи до багнюки. Незабаром ноги  його у чоботах,  старих та благеньких,  змерзли так, що пальці на них аж викручувати стало. Йти робилося все важче. І тоді він вирішив перепочити. Відшукав повалене буревієм дерево і всівся, а ранець важкий поруч поклав.  Замислившись він  не помітив, що вже  оточений з усіх боків кількома похмурими чоловіками. Всі вони були одягнуті однаково – у щось чорне і незграбне. Очі  з-під низько насунутих кухлянок дивилися хиже і недобре:

                    -  Гей, малий! Та ти  бідолашний заблукав? Ходімо із нами. Ми тебе обігріємо, а ти нас пригостиш...

                       - Я? – обізвався хлопчик, - та чим я вас пригощу, як у мене нічого нема...

                        - Як нема, – недобре засміявсь один з чоловіків і  зиркнув на хлопчика, - а ти сам – не тільки на всіх висточить, а ще і вовкам залишиться...

Тут втрутився другий чоловік: - Нащо лякаєш малого? – і, намагаючись виказати себе за доброго, всміхнувся до хлопчика і додав, - не слухай дядю. Дядя шуткує.

Та хлопчика це не заспокоїло. Йому стало зовсім не до жартів. – Нікуди із вами я не піду. Йдіть своєю дорогою, а свою буду шукати. Ось так!

              - А от і не ось. Підеш із нами. Слухайся, того, що  тобі старші говорять... Зрозумів? А то      не довго і по зубам отримати. У нас із цим не забариться...

                Хлопчик повільно підвівся на ноги. В нього в голові ще не було аніякого плану дій. Та раптом вибухнула думка: - А гантелі у ранці. Він захопив їх із дому для тренування. Хоч і легенькі килограмові та значно підсилюють силу удару, звичайно тоді, коли удар влучний. А  це ж справжня зброя,  – Він нахиливсь до ранця, розтибнув і одним рухом вихопив  гантелі.

                        - Гей, малий, що ти це   робиш? – занепокоєно спитав той самий чоловік, що натякнув на те, що його дуже просто можна  і з’їсти. Та було вже пізно. Один довгий стрибок блискавичний замах знизу. І відразу два потужні удари у праву і ліву щелепи. Щось хруснуло і чоловік застогнавши, почав завалюватись на землю  Другий якось повільно і невпевнено почав наближатися до хлопчика, та вже за мить отримав такі ж самі удари, що і перший. Ще двоє, що залишились на ногах, не стали більше чекати і побігли просто по калюжах до лісу, що темнів неподолік на пагорбі. Хлопчик теж не барився, підхопив ранець, де були ціні для нього боксерські рукавички і побіг у зворотньому напрямку. Скільки і куди біг, не пам’ятав, та раптово відчув під ногами тверду бруківку автотраси. А незабаром біля нього тормознула вантажівка. Водій відчинив дверцята і запитав: - Гей, хлопчику, що трапилось? Куди  поспішаєш так.

Хлопчик нічого не відповів, а тільки почав мовчки дертися до кабіни. Тільки хвилин за десять він оговтався і розповів про свою пригоду водієві. Той цикнув зубом і сказав:

Вранці мене знайомий гаїшник попередив, щоб обережним був і нікого не підвозив, бо із колонії втекли злочинці і нишпорять десь по цих місцях. Можуть не тільки пограбувати, але й і вбити. Ну, от що. Так це залишати не варто. Давай ще трохи проїдемо, а там дільничий мешкає. Він викличе допомогу, і, як ти вкажеш місце, їх всіх  пов’яжуть. Не боїшся?

                      - Тю!.. А чого мені боятися. – зухвало відповів хлопчик Двох я вже вивів з ладу, а двоє інших далеко не втечуть.

               У той же день усі четверо рецедивісти були затримані. Про героїчний вчинок хлпчика написали  не тількі у районій, а навіть і у обласній газеті. Ще йому і грамоту дали, і він відніс її до Миколи Опанасовича, який повісив її в приміщенні спортзали на видному місці. Хай знають новачки, як справжні спортсмени, можуть використовувати при необхідності здобуті на тренуваннях навички, і врятотувати не тільки своє життя, але й життя інших громадян