І він погодився подумавши: - А
може саме бокс і здатний відволікти Валерика від бешкетів, навчиться посерйознішає, ось і стане нарешті справжньою людиною.
.Спочатку ніби і справді молодший брат захопився новою справою. Молотив, мов
навіжений в лантух, що замінював грушу. Навіть через скакалку навчився
стрибати, та надовго його не висточило.
- Я битися хочу. По справжньому. А
ти мені про якісь там вправи базікаєш.. Візьми
до спортзали, і я там з усіх дух випущу, ось побачиш.
- Це ти можеш, -
всміхнувся старший, - а ось працювати лінуєшся. Та знай, самими лінощами нічого не
досягнеш...
- Та хто ти такий, щоб мене
увесь час повчати? Спокійно обіійдуся і без тебе – битися і на вулиці можна навчитися.
Незабаром навчився таки, і розлючені батьки приходили до їхньої хати. Погрожували не
тільки матері, але й і усій родині6.
- Звернемось до відповідних
органів. І вас відселять до місць, яких ви тільки і варті.
Мати неабияк перелякалась і
почала плакати у голос. Він намагавсь та не міг її заспокоїти. Нарешті на
порозі з’явився Валерик. Ні з
ким не привітавшись, просто у брудних черевиках пішов до кімнати.. Він перетнув
йому шлях: - Ти це куди? Ану, назувайсь, сволото!
Хто це сволота – я?. Так ось
тобі, ось, закричав Валерик, намагаючись замахнутися, та тут же і витягнувся на підлозі
від блискавичного удару старшого брата. Мати кинулась до молодшого, впала
навколішки коло нього і почала розгойдуватися в усі боки: - Ой, до чого я
дожилася. Старший брат молодшого вбиває.
- Замовкни! – гримнув на неї
він, вже не витримавши., - Ти що сама не бачиш, який він небезпечний, навіть для нас, рідних своїх.
Пройшов деякий час, Валерик
підвівся, вмився і пішов до свого солом’яного лігва на веранді, де полюбляв спати останній рік, бо там було можна
було потай покурити і не наразитися на докори матері. Повечеряли.. Валерик до
столу так і не вийшов. Полягали спати. За звичкою він швидко поринув у сон, бо
у прокидатися йому приходилось ще до світанку. Та раптом щось пробудило його.. У кімнаті темно, а у
дверях темніє постать. Придивився. Та це ж Валерик. Від хвилювання аж
труситься. А у руці ніж, великий кухонний.
Старший брат сам його нещодавно і загострював на точильному камені. Так
виходить для себе?. .
Все було ясно,. Та він чомусь запитав: - Ти що?
-
Валерик тільки зойкнув і одним стрибком досягсь його ліжка. Замахнувся, щоб
вдарити. Та старший брат вже перехопив Валерику руку, та не дуже вдало. Гостре,
мов бритва, лезо встромилося Валерику у плече.. Молодший брат сам був винний у цьому, бо у мить стрибка дуже
вже нахилився, мабуть для того, щоб краще бачити і не схибити в напівтемряві, та руки старшого
брата, перехопивши руку іж ножем,
мимоволі спрямувала її до лівого плеча і ніж встромився Валекові в самісіньку
велику артерію. . Кров хлинула несподівано і потужно.. Від переляку Валерик
заголосив у повний голос, і, кинувши ніж, ухопився за рану, та це майже нічого не дало.
Кров навіть і з-під пальців продовжувала бити майже фонтаном..
А на порозі вже стояла мати.
- Ти вбив, вбив свого брата,
- заголосила вона.
Увімкнула світло і ще більше жахнулися..
Закривавлений - посеред кімнати стояв
Валерик, а кров залила його вже з голови до ніг. Старший брат теж закривавлений
сидів на краю ліжка, обхопивши голову обома руками і розгойдуючись тулубом.
Нарешті на порозі з’явилася і
Алочка із пальчиком у роті. Вона застигла на порозі і перелякано дивилась на
старших.
Та попри все, треба ж було
щось робити. Перший прийшов до тями саме він - годі вже верещати. Прикрикнув
він на мати і Валерика, - Треба бігти до
автомату – швидку викликати. Ти – він вказав рукою на матір, - посидь із ним та приглянь, а я
миттю.
Простягнув руку ухопив курточку і
вибіг з хати. Швидка приїхала тільки під
ранок. Не могла у
темряві знайти дорогу і заблукали.
Валерик на той час вже знепритомнів, бо,.
втратив дуже багато крові, і мати голосила, що він канає.. Лікар із медсестрою зупинили кров, поспіхом
зашили рану, а потім почали по рації викликати міліцію. Ось міліція, як завжди,
оперативна приїхала швидко.
- Що тут у вас? – запитав із
старший, та, кинувши погляд на хлопчиків,
процідив крізь зуби, - А зрозуміло. Побутова
різанина. Збирайтеся усі, поїдемо до дільниці. Розбиратися. Ось до чого
доводить асоціальна поведінка. З вами, громодяночко, - він кивнув у бік матері, - усе ясно. Не
одну справу розпочато на вас, ще за часів, коли ви із своїми співмешканцями
бідокурили. Треба б було ще тоді позбавити вас батьківських прав. Та ви дуже же
вмієте вмовляти. . Ми пожаліли вас і не дали справам ходу. . Гадали, оговтаєтесь. Та тепер бачимо – ні. У вас же
троє дітей. А ви, замість того, щоб у добрі їх виховувати, ось чому їх навчаєте, і такому ранньому
віці.. Соромтесь! А що ж тепер із ними робити?. До колонії відправляти?
- Та тут усе не так. Це
просто нещасний випадок. Я вам зараз розповім, і ви усе зрозумієте, - тоненьким
незнайомим якимсь голосом аж заскавчала мати, - та міліціонер відмахнувся від
неї, як від мухи, - нащо час втрачати, громодянко, збирайтеся. А хату
опечатаємо. Ось так.
Повернулися додому тільки через
кілька днів утрьох. Валерика поклали до психіатричної лікарні на обслідування.
Слух про різанину розповсюдився по усьому селу, а трохи згодом і до сусіднього
села, де він вчився, докотився.
- А ну, заходь, заходь,
герою. – гнівно і голосно промовила директриса, ледь він з’явився на порозі її кабінету, куди вона
його викликала. І що тепер накажеш із тобою робити?
Він не знайшовся, що відповісти, а тому
тільки знизав плечима. А директриса вже перейшла до суцільного наступу по
усьому фронту:
- Так ти мене ще і перекривлюєш?
Ану полиш гримасничати, дивись мені у вічі! А, відвертаєшся, соромно нарешті стало, а коли у
рідного брата ножа стромляв, не соромився?
Такого він не очікував,
тому усі слова повилітали їз його голови, а залишились тільки образа і лють від
неспрведливих нарікань, які з кожною миттю зростали, і він вже відчував, що іще
трохи і вже не втримається, а кинеться на директрису, і тоді кінець. Усьому майбутньому життю, на яке він так сподівався - воно буде перекреслено. Ні, він не міг цього припустити, а тому різко
розвернувся і вибіг до коридору. Там були якісь хлопці, він їх розштовхав, скочив до класу, ухопив ранець, і
зірвавши з вішалки куртку вибіг із
школи. Та бігти було нікуди, до прибуття автобусу було далеко, до спортзали йти
не хотілося, там тренувалися у цей час
дорослі, і Миколі Опанасовичу мабуть не до нього. Та і що він зможе сказати
своєму наставникові, якими словами почне виправдовуватися? Ні, тільки не тепер.
Подумавши трохи він вирішив йти
додому пішки навпростець, інстинктивно сподіваючись охолонути, а вже потім діяти.
. Дорогу він знав погано, тому дуже швидко і заплутав. Був похмурий день
пізньої осені, куди не ступи, потрапиш чи до колюжі чи до багнюки. Незабаром
ноги його у чоботах, старих та благеньких, змерзли так, що пальці на них аж викручувати
стало. Йти робилося все важче. І тоді він вирішив перепочити. Відшукав повалене
буревієм дерево і всівся, а ранець важкий поруч поклав. Замислившись він не помітив, що вже оточений з усіх боків кількома похмурими
чоловіками. Всі вони були одягнуті однаково – у щось чорне і незграбне. Очі з-під низько насунутих кухлянок дивилися хиже
і недобре:
- Гей, малий! Та ти бідолашний заблукав? Ходімо із нами. Ми тебе
обігріємо, а ти нас пригостиш...
- Я? – обізвався хлопчик, - та чим я вас
пригощу, як у мене нічого нема...
- Як нема, – недобре
засміявсь один з чоловіків і зиркнув на
хлопчика, - а ти сам – не тільки на всіх висточить, а ще і вовкам залишиться...
Тут втрутився другий чоловік: - Нащо лякаєш малого? – і, намагаючись виказати
себе за доброго, всміхнувся до хлопчика і додав, - не слухай дядю. Дядя шуткує.
Та хлопчика це не заспокоїло. Йому стало зовсім не до жартів. – Нікуди із
вами я не піду. Йдіть своєю дорогою, а свою буду шукати. Ось так!
- А от і не ось. Підеш із нами.
Слухайся, того, що тобі старші
говорять... Зрозумів? А то не довго
і по зубам отримати. У нас із цим не забариться...
Хлопчик повільно підвівся на
ноги. В нього в голові ще не було аніякого плану дій. Та раптом вибухнула
думка: - А гантелі у ранці. Він захопив їх із дому для тренування. Хоч і
легенькі килограмові та значно підсилюють силу удару, звичайно тоді, коли удар
влучний. А це ж справжня зброя, – Він нахиливсь до ранця, розтибнув і одним
рухом вихопив гантелі.
- Гей, малий, що ти
це робиш? – занепокоєно спитав той
самий чоловік, що натякнув на те, що його дуже просто можна і з’їсти. Та було вже пізно. Один довгий стрибок блискавичний замах знизу. І
відразу два потужні удари у праву і ліву щелепи. Щось хруснуло і чоловік
застогнавши, почав завалюватись на землю
Другий якось повільно і невпевнено почав наближатися до хлопчика, та вже
за мить отримав такі ж самі удари, що і перший. Ще двоє, що залишились на
ногах, не стали більше чекати і побігли просто по калюжах до лісу, що темнів
неподолік на пагорбі. Хлопчик теж не барився, підхопив ранець, де були ціні для
нього боксерські рукавички і побіг у зворотньому напрямку. Скільки і куди біг,
не пам’ятав, та раптово відчув під ногами тверду бруківку автотраси. А
незабаром біля нього тормознула вантажівка. Водій відчинив дверцята і запитав:
- Гей, хлопчику, що трапилось? Куди
поспішаєш так.
Хлопчик нічого не відповів, а тільки почав мовчки дертися до кабіни. Тільки
хвилин за десять він оговтався і розповів про свою пригоду водієві. Той цикнув
зубом і сказав:
Вранці мене знайомий гаїшник попередив, щоб обережним був і нікого не
підвозив, бо із колонії втекли злочинці і нишпорять десь по цих місцях. Можуть
не тільки пограбувати, але й і вбити. Ну, от що. Так це залишати не варто.
Давай ще трохи проїдемо, а там дільничий мешкає. Він викличе допомогу, і, як ти
вкажеш місце, їх всіх пов’яжуть. Не
боїшся?
- Тю!.. А чого мені
боятися. – зухвало відповів хлопчик Двох я вже вивів з ладу, а двоє інших
далеко не втечуть.
У той же день усі четверо
рецедивісти були затримані. Про героїчний вчинок хлпчика написали не тількі у районій, а навіть і у обласній
газеті. Ще йому і грамоту дали, і він відніс її до Миколи Опанасовича, який
повісив її в приміщенні спортзали на видному місці. Хай знають новачки, як
справжні спортсмени, можуть використовувати при необхідності здобуті на
тренуваннях навички, і врятотувати не тільки своє життя, але й життя інших
громадян
|