| ВЕСНА @@@@
Торкаючись шкіри дерев, відчуваю стук твого серця
в кожній клітині повітря.
Блискітками дощу прилипну тобі на губи.
Лови мене і тримай теплим туманом
з півдня ... @@@@
У напівтемній кімнаті
Вчорашні тіні
В”яжуть на стінах гобелени із світла.
Напівніжність у погляді,
Напівбіль у скронях .
Голова у стрілах – від чекання поколота.
І горять вогники,
Виглядають із безвісті
Твоє дихання стомлене
Із приливом радості..
По куткам заховані
Скалки, кров”ю змочені,
А в Любові безокої
Вже зуби всі сточені..
Шестигранники Місяця
Розсіюють роси
У тишу смарагдову рваних ночей.
Червоними нитками
Вельветові клаптики
Східсонця і неба
Зшиватиме лапками вдосвітня верба.
А по стінам знов бризне
Розкришена ніжність
Твоїх безпросвітних ромашкових снів.
Дзвіночки повплетені
В кіски неслухняні,
В долонях мушельки - рожеві та рум”яні.
Шумлять про море
Тихо й замріяно,
Де наше щастя квітами засіяно. 1.
Заснеш. Прийду м”яким місячним сяйвом,
Розмалюю тебе сріблом.
Розкажу легенду про вітер,
Що змінює наше буття.
А під ранок безшумно розтану,
Тінню залишусь на склі...
2.
Хвилина невичерпного спокою
Подарована цим дивним світом,
Очі палають спекою
До країв зорепадом налитою.
Весна відбілює ночі,
І день уже в ліжко вскочив. @@@@
У синіх кіосках, у переходах
Скуповують оптом
Несправджені мрії.
Метро засмоктало
Й в майбутнє понесло.
Цілунок – раптом…
Як сніг на вії..
Роздягнена правда,
До нитки, до кості.
Вітер в обличчя
І сльози від злості.
Даремно мотаєм
Кілометри і нерви.
Фортуна – падло
І нагле стерво.
Одноденну любов
Розміняли на гроші..
Із каменем на шиї
Топилось Сонце.
В глибокій криниці
Напилось водиці.
Весна вже скоро
Покине Землю.
Наївність.
Мовчання.
Лист на прощання. @@@@
На слизьких скулах скла
Краплі сповзають вниз.
Нерозділеність ванільних тіл -
Пальців крихких вододіл.
Незаплямована пристрасть
Ліплених з тиші звуків.
М”якобузковий шелест
Танцю гарячого рухів.
Ненав”язлива мовчить пісня.
Дощ, здається вже вщух.
Лиш пригорни міцно
Й не говори вслух… @@@@
Як треба розтанути кристаликом солі
в долонях з теплою водою,
піщинкою моря у безвість канути,
порватись в акорді струною.
Очі неоновим світлом малюють
на тілі гарячі слова.
Любове моя нещира –
не вічна ти, але досі жива.
Загорнений в срібло попіл
спорожнілої квітки вщерть.
Заплаканих губ пелюстки
і неба багряного твердь… ЛІТО @@@@
Магічні малюнки в очах, нитка бісеру на зап’ясті,
Квітне бузкове сонце – випромінює щастя.
Небосхил золотиться багаттям лимоннокислого вітру.
Виноградна лоза із волосся проростає у крила світлом.
Магічні малюнки в очах, нитка бісеру на зап’ясті,
Біжиш у відчинені двері в обійми казкового щастя. @@@@
Пропасти оконные глотают уставшие сны.
Бегут за гаснущим солнцем осколки лета.
Мы потерялись где-то в начале весны,
Улетев на Луну на лучике света.
Сердца стук неровный и дыхание сжато в кулак.
Поцелуй на ветру соленый и до завтра прощанье.
Вот как… @@@@
Вогні пролітаючих вулиць
Змазані прірвою ночі.
На вухо безсило шепоче
Догораючий попелом день.
Тебе знову немає поруч,
Це ніби буде навічно.
Мені заповзає в очі
Голос тиші космічний.
Я жду поки впаде небо
І народиться новий день.
Ти знову зі мною будеш –
Надії вишневий вогонь. @@@@
М”якими кроками підкрадається сум, пробиваючи відкритв повіки.
Крізь сітку пальців видно небо, що так стрімко падає вниз,
Посипаючи зорями божевільне безсоння.
Фотографії днів згоряють у пам”яті, не встигнувши
Стати вічністю.
Лише ти, незабутньо променистий,світиш сонцем,
Не даючи мені вмерти.
Тиша забарвлена в осінь, прогогклу і спопелівшу.
Погляд блукає внікуди. Я знайду тебе серед світу.
Не відпущу і не забуду. @@@@
Червона ягідка горобини
У тебе в волоссі заплуталась.
Осінь, терпка і ожинова
В наше життя втрутилась.
Блискітки ранкової роси
На павутинці застигли.
Два кроки вперед, ціла вічність – назад,
І знову сказати не встигли.
Червона ягідка серця.
Бринить наростаючий звук
З осінньої згаслої прірви –
Червоної ягідки стук. @@@@
У ночі в капелюсі заховані зорі – тисячі білих горящих іскор.
А в рукавах вона сни носить і сіє їх у душі сплячих.
Іде ніч великими кроками, затуляючи собою день.
Я так хочу тобі приснитися, поки мене не ковтнула тінь,
Поки ще можу добігти до твого ліжка.
Та скоро явиться ранок, стираючи з губ терпкий нічний мед... ЗИМА 1.
По ступенькам сбегаю вниз.
Добежать бы, пока не поздно,
Пока револьверы с крючков не снялись.
Мои звезды смертельно больны,
Им не дожить до утра.
Не додышать до весны.
Двери не закрывай,
Мне пора идти.
Только не забывай –
Навстречу солнцу лети.
Каменное дно души,
Сгоревшей так быстро до тла.
Знаешь ведь, что до тебя
Я не жила.
Боль не бывает вечной.
Навечно лишь мы с тобой.
Прийдя на мою могилу
О радуге мне спой. 2.
Будто идешь наощупь,
Трогая кончиками пальцев шершавые веки мостов,
Идешь по далеким и зыбким
Фарфоровым ребрам слов.
Найди меня
Среди тысяч одинаковых лиц,
Проткнутых жалом горячим
Сотен стеклянных обугленных спиц.
Дай запить воздухом страх,
Белый, как снег за окном.
Что ты прячешь в глазах,
Смех заедая вином? 3.
Вглядываясь в чужие окна,
Ищу твой ласковый свет,
Меряю стены дыханьем,
Но тебя среди них нет.
Трещины на ладонях,
Как на жаждущих камнях,
Пьют из памяти воду,
Оставляя прах на губах.
Пролетают десятки жизней
Сквозь открытое тело дней.
Бегу босиком по льду,
Чтоб найти тебя поскорей.
Но тщетно.
Проводами заглажено небо
Асфальтированных шагов.
Закройте настежь все двери –
Здесь бродит шальная любовь.
Бубенчики, нитки дождей
Смыли меня, как пастель,
С закрашенных в иней ветвей,
Брошенных в тьму и метель.
Три капельки крови
И боль.
И белые мертвые маки… 4.
Лунный свет разлился на пол.
Чьи-то глаза опутала ночь,
Разбивая грань бытия
О души хрустальные двери.
Загляни тайком в мои сны,
Поищи на дне мира меня.
Время – враг тех, кто ждет,
Тех, кто верит в любовь.
Криком ветра коснись меня,
В шепот рая превращая.
Лови ладонями дождь.
Правду на ложь умножь… 5.
Контрольный выстрел в висок.
Время на вечность застыло.
Яркие камешки глаз.
Умереть бы прямо сейчас.
Подари мне алое небо
И нашу с тобой небыль. ОСІНЬ Ι.
Безперервно вдивляється мокрими очима у вікна розпахнутих душ,
Загублених серед вітру, степового і дикого.
Так багато не сказано, так мало зроблено,
А небо цвіте золотом осені..
І більше не хочеться без тебе жити,
І здається, що вічно тебе любитиму.
Прошите повітря жовтою стрічкою,німе і застигле.
Сіє дощ синім бісером в серце,
Давно вже достигле. ΙΙ.
Тополі обсипають землю своїм позолоченим листям,
А пух непомітно плутає просочене вітром волосся,
Липне на білі від холоду губи. Твої рожево-сніжні..
Пограєм в хованки з Богом, нехай смерть нас не знайде.
Я буду твоєю тінню, а ти – життям моїм зайвим.
Принеси мені до світанку росою умиті трави
І поклади їх на Сонце, рясно змочене кров”ю.
Липкою і теплою.
Поміняємо щастя на попіл, розклеїм по стінам прощальні посмішки.
Застигле вікно нам розкаже коли повернуться ластівки. ΙΙΙ.
Спиш. Шиї дерев тягнуть сни у сліпе вікно на срібних нитках
опівнічного мороку. Повільно дихає час.
Ступає невпевнено, майже навпомацки, і стрибає до тебе під ковдру
запорошена снігом тінь. А колись так хотілось бути нею…
Мрійливий ранок відчинить двері у густе повітря
дійсності. Безколірні очі. Спітнілі долоні. Згаслі зорі.
А поки що – спиш. ΙV.
Відчуття гіркого дотику на долонях жовтого листя,
Закричати, а може, висмикнути із неба травинку щастя?
Ще зовсім недавно так щиро зігріта палала небесна синь.
Ти зник, як мара, нічним страхом налита.
Між пальців залишив полин. V.
Прогоркла порожнина губ від чекання і марних зітхань
Вже вкотре цілує цигарку
За короткий безколірний день.
Бокал загустілої крові посипаний срібним кунжутом.
Вип”єш його на світанку, на вікно насунувши штори.
Впустиш морок в свою кімнату.
Розум в печалі загубиш.
Сядеш. Вип”єш. Закуриш. VΙ.
Коли почнеться дощ, згадай мене.
Той справжній, весняний.
Той, що пахне тобою, сонцем, квітами, травою.
Той – променисто- перлинний.
Я побіжу босоніж ловити кульбабковий цвіт,
Сплету вінок із проміння й запорошу весь світ
Білим сніжним насінням.
Ти кроками, мов шепотом, нешвидко підійди.
Боюсь, не буде спокою. Не буде,не знайти.
Коли почнеться дощ, згадай мене... VΙΙ.
Знову ріжу паперові вени
Прорізаних наскрізь паперових днів.
З чорно-білої крові зліплене тіло.
Мотузяні пальці заплутаних слів –
До багрянцю зав”язана шия.
Я стріляю у тебе впритул, покосився і впавна землю.
Це стало початком нас, бо я давно уже мертва.
Ось нам квіти й сандалове сонце,
Ось нам білої безвісті сон,
Найсолодший і найкоротший,
Розмальваний в срібний тон. @@@@
Забарвлений в осінь погляд застиг у мінорі в вікні.
Дорогою сипались зорі, до щему у серці сумні.
Тисячі білих фламінго в вишневій краплині дощу
Так довго дивляться в тебе, чекаючи бачити небо.
Дихає поснуле місто весною твого буття.
Тікає з долонею час, відведений вже не для нас. @@@@
Янголи із синіми крильми огортають світанком твій запах
по дорозі мокрі сліди кучеряве вологе волосся
десь дракони тихенько муркочуть
тихим шелестом плачуть на вухо –
це музика вмираючого вогню. Послухай
загублений в холоді спокій продирається осінню в душу
я померти сьогодні мушу
Телевізор – вікно у дурницю – скульптура запаленого мозку
місячна тиша й напруження
серце зліплене з воску? @@@@
Отшелестела панихида по Любви осенней желтою листвою.
Остались серые дожди. Они лишь слезы – память смоют.
Бояться коснуться лица… Сгореть, не дожив до конца…
| 
у Вас 
0
