Весна. Прокинулись струмки.
Птахи вертаються додому.
З твоєї ніжної руки
приймаю щастя, як обновку.
Ти розкажи знов про життя,
відкрий своє печальне серце,
скажи мені, що ти моя -
кохання я відчую вперше.
Рум’яне сонце весняне
нас поглядом своїм зігріє.
Кохання вперше розцвіте.
Ти ж не покинеш мене, мріє?
Твої думки я бачу скрізь:
у квіточках, в траві зеленій.
Пишу тобі свої вірші.
Не ідеальні? Я ж не геній.
Вже сонце котиться до сну,
ховає погляд свій за обрій.
В твоїх долонях я засну.
І у житті все буде добре...
***
За
птахами на південь сьогодні лечу -
так
жорстоке життя повеліло.
Перед
образом божим поставлю свічу,
щоби
сили додав моїм крилам.
Ти,
красива, й, водночас, до болю сумна,
виряджаєш
мене у дорогу.
Обіймаєш,
цілуєш... Сльозинка німа
обпікає
щоку до знемоги.
Там,
за обрієм, стріне мене чужина,
наче
мачуха "зайвого" сина.
І
стікатимуть дні, мов по вікнах вода,
а
в думках - тільки ти, моя мила.
Та
настане весна. І з далеких країв
повернусь
я до рідної хати.
Ти
зустрінеш мене. І забракне нам слів,
що би
щастя своє описати.
***
Не
пощастило юнаку в сімнадцять -
не
та любов прийшла, не в той момент.
І
хоч йому тепер всього лиш двадцять,
та
вже розбиті всі надії вщент.
Не
ту зустрів він на вузькій стежині,
коли
цвіли не зовсім ті квітки,
не
та зоря зійшла на небі синім,
коли
торкавсь не тої він руки.
А
може, це комусь так було треба,
а
може, ТА ще в світ цей не прийшла...
А
чорні хмари закривають небо.
Від
грипу душ вакцини ще нема...
| 
у Вас 
0
А чому спільна творчість?
