Згадав дитинство, коли ми - «босота», До пасіки навідались гуртом І пригощав нас дядько медом в сотах, А ми «гигикали» від щастя повним ротом Закушуючи свіжим огірком. А за садком цвіло гречане поле І, наче вулик, бджолами гуло… (Де вештався ти сорок літ, соколе???) Здається мить минула…Доле, доле… Де те дитинство?! Де ті бджоли?! Де село?! Я в сотий раз кажу собі: «Віднині Почну нове життя!»… Та все одно За звичкою вклоняюся рутині, В грязюці борсаюся, як сусідські свині І бісер засіваю у багно. А замість «медовухи» – терпке зілля, «Шмурдяк» і каламуть – дурман-трава І кожен день новий – нове весілля, І душі, задурманені похміллям… А, так потрібна світла голова!.. Щоби себе спитати: де ти, хто ти? Хоч раз вернутись до того села І, плюнувши на суєтні турботи, Із висоти бджолиного польоту Побачити як гречка зацвіла.
|