Доживають поети в підкаблуччі дружин, П’ють уранці кефір, чимчикують в контору. Тільки зрідка, буває, гірчать, як полин, Присмак рим, слина слів та надій мертве море. А із пам’яті знов проростає життя, Переповнене спрагою віршотворіння. Де поділося все? Щезло без вороття, Наче в ґрунті сухому пропало насіння. Вранці раптом нікчемний зродився рядок, Черв’яком переповз в рафіновану прозу. Так у вазі конають бруньки верболозу. Так буденність плекає одномірність думок.
Хотів вам написати, що співчуваю. Але нагадався дійсно, що знаю багатьох, котрим непогано "під каблуком". Навіть добре, бо творчі натури часто вразливі, непрактичні. А жінки їх відіграють керівну і спрямовуючу роль, як партія. І, знаєте, є якась гармонія... і натхнення. ))
Це лише фіксація моменту. Момент і все вже інакше. Можливо, для більшості з нас зовні так і виглядає. Виглядає. Не є.
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
klavysjka: Болить і болітиме завжди. І дійсність є страшною. І прикро коли чуєш від тих, хто далеко від війни : "НУ ТА ЩО ХОЧЕШ, ТО ВІЙНА"... То про що мова може бути, що наш сусід нас має зрозуміти?
klavysjka: НЕ думаю про від'їзд і жодного дня нікуди не тікала. Я українка. Я боляче та соромно за тих, хто кричить за кордоном, що вони дітей ховали від війни. ПОстає питання - А ТІ, ХТО НЕ ПОКИНУ УКРАЇНУ,
у Вас 
0
