* * *
Закотилось сонце, осінь розляглася,
„Бабине літо” на землю сповзає.
Я, наразі, влітку тихо розплелася,
Та хто про теє знає? Очі сині-сині
Контрастують з сонцем,
Зеленню, квітками.
Думки похотливі
В’ються поміж нами. Ти примара, образ, хмара,
Ти, мабуть, що не людина.
Ти всього лиш голограма,
Вдало намальована картина. Я дивлюсь на тебе й мрію,
Як торкнуся ненароком,
Своє серце, може, підігрію,
Та ти відходиш тихим кроком. Що це? Я закохуюсь в картинку?
Просто я тебе не знаю.
Це, як спіймати невидимку,
Як за туманом бігти, що зникає. Добре, що ти таким мені здавався,
Бо, як натхнення це для мене.
Ти був, я знаю, може, закохався,
А я пишу палкі вірші про тебе.
| 
у Вас 
0
Хороший вірш, але не все в цьому світі, думаю, робиться по волі Божій. На жаль.