Поманила весна і покликали промені сонця, Що торкнулись до кіс, наче стрічка шовкова вплелись Аж до серця немов, оминаючи всіх охоронців, Що цнотливість її чатували для когось, колись.... О! навіщо весна діву кличе і тіло тріпоче. Пильність панни мовчить, її розум заснув,мов дитя. Тільки пристрасть зроста до космічної, вирватись хоче. Тиснуть гнітом ніким не зкуштовані ще почуття. ЇЇ сукня зваблива, але до лиця так пасує, І солом!яний брилик приховує в погляді хіть, І так збуджено жилка грайлива на шиї пульсує... Ви пробачте її...Не засуджуйте...хай...відпустіть...
|