А для мене все не так. Осінь не така. І листя не таке. І навіть небо фіолетове. Я готова завжди прощати тебе і приймати знову.Я готова бігти від тебе і знову повертатись.Я готова грати для тебе і писати нові ноти. Я давно заблукала в тобі. Твоє серце - чорний і густий ліс. Там ростуть колючки,які ранять мою шкіру,ніжну та білу. А дим твоїх губ душить. Він душить десь там. Там де медики і не знайдуть. Бо цього місця більше в природі не існує. Це місце ти створив в мені. Ти любив мучити мене до ранку , не даючи мені спати . Примушував ридати , співати, танцювати,а під самий ранок, ти примушував мене клястися , що я тебе не покину. І таких довгих 42 дні. Щасливих,нескінченних,болючих і пустих. Переплітались мрії,руки,очі...Та ти навіть навчив забути хто я , і як жила до тебе.Ти навчив літати без крил. Ахахах....та ти навіть зміг навчити мене варити малинове варення,яке я ненавиділа до тебе. Ти ненавидів мої сни.Коли я переповідала їх,ти плакав.Ти плакав,бо ніколи не бачив снів.І ти завжди говорив,що я бачу сни,які мав бачити ти. Ти одного разу подарував мені мені конвалії.І одразу вирвавши з рук їх викинув.Чому?Ти і досі не пояснив. ТИ не бачив причини купувати газети і тримати вдома телевізор.Ти ненавидів пресу. Ти любив ментолові жуйки,хоч я їх не зносила,ти примушував мене купувати їх . Я відкрилась з тобою. Наші дощі були якравими,солодкими ,із запахом лаванди. З тобою вона переставала мене дратувати. Навіть мої улюблені ромашки ти зробив нещасливими. Чорні стіни в твоїй кімнаті вміли бути веселими. А білий колір ти асоціював з смертю. Чистою та легкою. Швидкість це моє. Але ти бажав спокійної швидкості .Беземоційної. Сухої. Навіть коли моє серце вилітало , ти дивився так, що воно завмирало і жаліло про все. Ти любив червону постіль. Саме її. Дивний вибір. Але ти сміявся.Кажучи ,що дивна з нас ,це я.Всі твої пригоди були хвилинними.Ти приділяв їм багато уваги та любив їх зі мною обговорювати. Годинами я слухала про дивний наряд кондуктора . Я слухала історії про дерева,які чомусь дивно ростуть, про дитину, що гралась, про офіціанта,який граційно перепливає поміж столиками. Та того четверга тебе не стало.Ти пішов тихо.Без стогону.Ти здригнувся зліва від мене і я все зрозуміла. Я знала. Ти завжди говорив про раптову смерть. Це неправильно. Але ти називав це найбільшою насолодою .Без муки і болю. ТИ ж любив раптовість. Я продала твій будинок.Там зараз сім"я,де багато дітей.Все,як ти мріяв.Хоч своїх дітей ти нехотів.Ти говорив,що не будеш засмічувати землю черговим ублюдком.Ти нехотів невиправданих сподівань.Ти нехотів робити вклад у маленьку копію себе.І ти навіть переконав мене ,що це правильно. Ти був для мене святим.Такий маленький бездоганний чоловічок,з особливою божевільністю.Ти навчив мене жити.Навіть коли,світ руйнується я живу.Та щей як живу.Ти навчив.Твій маленький світ і досі в мені.
Що значить так живу? Я писала,думаючи про образ чоловіка,який міг би дійсно зачарувати мене,але оскільки мало вірю в це,в мене вийшов такий фінал(
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
