Розбите серце України
І.
І знову січень зимно так пече,
І знов сніги і бурі, і вітри…
А на Майдані всі – плече в плече,
А на Майдані – день і ніч костри.
Народний гнів, по вінця уже чаші,
Нема вже сил терпіти і мовчать.
Там – вороги, а тут – герої наші,
Ніхто не слухає, усі кричать.
Розпорошився гнів по Україні,
По всіх куточках вогники горять…
Невже замовкнуть трелі солов’їні,
Де прапори сьогодні майорять?
Хіба ж сади в маю не забіліють,
І не всміхнеться матері дитя?
Боротись українці гордо вміють,
Не пошкодують навіть і життя.
Ось час прийшов про себе заявити:
«Або вмираю, або я живу!»
Бо всі ми люди, вільно хочем жити
Не гірше тих, хто має булаву…
ІІ.
О Боже-Боже, дай тепла у душу,
Допоможи народ отой спасти!
А гнів народу гострим вітром струже
І спопеляє жадності мости.
Їдкого диму всі уже ковтнули,
І кулі скуштували, і ножа…
Страшна біда, шкода, не оминула,
І вже комусь узрілася межа…
О годі, годі! За межу – ні кроку!
Чиїсь же діти, просто молоді!
До смерті крок… Із нею – око в око,
Мабуть, дорогу перейшли біді…
Так мало світу! І весни! І муки!
Немов косою, скошене життя…
І зброї ще не встиг узяти в руки,
Пішов бійцем у сіре небуття…
А їхав з дому – обіцяв вернути,
І синові гостинця привезти,
Дружини голос лагідний почути,
І доньці побажать рости й рости…
Та не судилось… Ворон напророчив
Знайти ту смерть не дома, не в літах…
А мати жде, вона злетіти хоче,
Й до сина полетіти, наче птах.
Бо серце материнське відчуває,
Там син вмирає, крила опуска…
І мати сліз у страсі не ховає,
А смутку й далі шириться ріка.
І кров тече!.. О скільки її лити?
Але всі знають : час уже, пора!
Хоча в і н міг ту смерть призупинити
Одним легким лиш розчерком пера…
Та в і н не став, бо камінь у душі,
Суворим жестом кинувши: «Стрілять!»
І вже життя на стоптаній межі,
Уже не жить, не жить і не кохать…
О хай Господь за смерті покарає,
Нема т о б і прощення від людей!
В лютневий день від кулі помирає
Юнак – носитель праведних ідей…
Ідей добра, за волю, за свободу,
За мирний день, за вечір і за ніч…
В очах бринить сльоза мого народу
І сотні свіч.., у пам’ять сотні свіч…
На Майдані гнів ще важко диха,
Промінь сонця вже прострелив віть…
І здається, причаїлось лихо,
Тиша насторожено стоїть…
Дай же, Боже, сили і завзяття
Втримать Україну на плечах.
Що ж ми ділим, українці-браття?
Чом зійшлись сьогодні на мечах?
Ми ж сьогодні рідні, не чужинці,
В наших жилах ще дідівська кров,
Не ділімо, браття-українці,
Україну, мову і любов!
ІІІ.
Над Майданом висіявся вечір,
Лютий мокрим снігом моросить…
І така печаль ляга на плечі,
Господи, помилуй і спаси!..
Нам тривожно всім, отим, хто вдома,
Прикро, й сором душу покрива…
Як же жити далі – невідомо,
В горлі застряють усі слова…
На екрані кров… Героїв дані,
І скорбить Чернігів, Київ, Львів.
Хто ж хотів загинуть на Майдані?
Хто побачить смерть отут хотів?
А вона гуляє, як примара
І шука безстрашних, молодих.
Закриває світ сірезна хмара,
І Майдан для когось уже стих…
По цю сторону холодного екрану
Теж душа печеться, не мовчить…
Чуєте, сини мого Майдану
Ворон знов зажурено кричить…
…Косить смерть наліво і направо,
Хто господар тих шалених куль?
Та стоять герої наші праві,
Хоч до смерті близько, упритул.
Не раба, Вкраїно ти, й не бранка,
На коліна ти не станеш ні на мить.
Сонце волі вмиє тебе зранку,
І росою правди окропить.
Тільки б, Україно, не упасти,
Ще простоять, витримати час.
І себе у себе не украсти,
Господи, помилуй усіх нас!
ІУ.
В душі людській все глибшають руїни,
Тривожить навіть гуркіт від машин.
Стікає кров’ю серце України,
І дим їдкий клубочиться від шин.
Ще диха він, отой Майдан, він диха!
Він ще зітхає глибоко від ран…
Нехай засне прокляте наше лихо,
Нехай з руїн відродиться Майдан!
Складімо руки в праведній молитві,
І попросімо прощення у тих,
Хто чорний колір вплів у нашу лиштву,
І за межею чорною затих…
У.
Життя іде, його вітри вітають,
І всі живуть, живуть як і жили.
А на Майдані квіти виростають,
Мабуть, серця ГЕРОЇВ зацвіли…
Бо довго люди будуть пам’ятати
Справжніх героїв праведних отих.
І довго буде мати виглядати
Своїх синів і дочок золотих…
Хай чиїсь долі золотом куються,
В Дніпрі прозорім – піниться вода…
А прийде лютий – дзвони обізвуться,
Ні! Не на сполох, в пам’ять про Майдан.
Тетяна Лісненко м. Ромни Сумська область
|