Звільни мене... благаю.
І не кохай... навколішки пірнаю.
Та й я ж бо - не сповна розуму...
Не зволікай!
Люби мене! Залишайся і кохай.
Чи ти моя?
Я так не відчуваю.
Але у кожен ранок я зітхаю,
линучи щоночі в обійми твої,
що їх нема і навіть були б і...
все одно ти не моя.
Чого ми разом, коли ніколи поруч?
Чому немає навіть доторку пліч о пліч?
Чому несу важке в душі прокляття?
Й ніяке каяття мене і не врятує...
І все це ясно...
Мов темрява, в пітьмі твої чекаю поцілунки,
а... сенсу вже немає: ти - не моя.
І разом... ми так далеко.
Нас розділяють покоління, гори і часу моря...
Чому ти не звільниш серця раба?
Я так тебе благаю!
Звільни...
Та ти й не зволікай!
Люби мене! Залишайся і кохай.
Я розумію, пане Руслан, що ви писали під впливом сильних емоцій, але ж є у вірші місця, які потребують, на мій погляд, шліфовки. Бо їх і не сповна розуму і при своєму розумі не зрозумієш.
Мені здається, що кохання народжується у спілкуванні, а не під примусом.
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
