Лисиця та дрізд (народна казка, перекладена на вiршi)
Лисиця та дрізд
(Народна казка, перекладена на вірші)
Дрізд на дереві гніздечко звив, Зніс яєчка, пташенят привів, А лисиця лиш дізналася про те, Вже й прибігла, та хвостом мете:
-Гей-но, дрозде, в тебе новий дім? Рознесу його, й дітей твоїх поїм!
Дрізд злякався, й став лису прохать, Щоб не сміла діточок займать. - Лисонько, любесенька, не треба! Хочеш, нагодую тебе пирогами з медом? - Якщо нагодуєш пирогами, То живіть вже, добре, грець із вами!
- От і файно, лиско, слава Богу! Вибігай за мною на дорогу.
Вже із лісу на дорогу на велику Дрізд летить, А за ним же слідом по травичці Лисонька біжить.
Ось ідуть дорогою між луками Бабця сива із онукою.
Каже дрізд : " Оце якраз, що треба! Кошик пирогів в них й глечик меду. Ти сховайся, лиско, в череду, Поки їх подалі відведу!"
Дрізд спустився на дорогу й сів, Удає, неначе захворів, Ніби-то угору і зліта, - Все одно на землю знов сіда.
От онука й промовля до бабці: - Ба! Давай впіймаєм, буду граться! - Як же ми його впіймаємо, онуко? - Ну для цього, звісно, є в нас руки! Тільки треба тихше говорити – І впіймаєм! Бач, крило підбите?
Так спіймати птаха захотіли, Що і клунки з їжею на землі лишили.
Відлетів як дрізд від їхніх клунків, То лисиця й вилізла, хитрунка. Пирогів наїлася доволі, Приховала парочку з собою.
З глечику меду нализалася, Й зникла, ніби й зовсім не з'являлася.
Звився дрізд угору, звеселів, Й до пташат своїх маленьких полетів.
А лисиця – наче тут й була Знову свою пісню завела: - Гей-но, дрозде, бачу, в тебе дім? Рознесу його, й дітей твоїх поїм! Дерево хвостом підсечу, І кістки тобі перелічу.
Дріз давай- но знов благать лисицю: - Ой, сусідонько, не треба злиться! Хочеш, тебе пивом напою, Тільки не чіпай мою сім'ю!
- Добре, дрозде, я з тобою згодна, Адже я тепер вже не голодна, Я солодкого і жирного наїлась, Що так сильно пити захотілось !
Знов зібрався дрізд у політ, А лисиця біжить услід, Адже буде напитись їй змога, - Так дістались вони на дорогу.
Баче дрізд – на дорозі зліва Чоловік їде з бочкою пива. Дрізд мерщій до нього спустився, Зробив вигляд, неначе втомився. То на коня стрибне, то на бочку, Забруднив чоловіку сорочку. Візника він до того розсердив, Що схватив той сокиру, не втерпів. Дрізд на бочку сів, Чоловік як ударить сокирою, Й розрубав – з бочки пиво ллє хвилею.
Напилась досхочу лисиця, Вже й співати пісні майстериця, І під ноги не погляда, Чимчикує знов до гнізда. Дрізд якраз колупав горіхи Діточкам, не чекаючи лиха, Коли чує: - Стук-стук! Не чекали? Ну а я все-одно завітала! Дрозде, ти мене годував? - Годував! - Напував ти мене? - Напував! - А тепер ти мене розсміши! Та не квапся! Хутчій! Поспіши! Ти ж бо знаєш мене, лису? Я гніздо твоє вщент рознесу!
Що робити дрозду було? Він повів її у село. Бачить: бабця корову доїть, Поруч – дід личаки собі робить.
Дрізд усівся бабі на плече, Вона гонить – а він не втече!
Дід побачив й каже: " Не зганяй, Зараз вб'ю його я, почекай!" Тільки бабі по плечу як дасть! А вона як закричить: "Що за напасть!" Впала, дійку з молоком перевернула, А дрозда неначе тут й не було. Скочила стара, й давай ганяти Чоловіка свого кругом хати. Бабі що ж, не давай навіть хліба, Тільки дай полаяти діда. - Ах ти ж діду старий, безголовий! Ізлякав ти нашу корову, З молоком перекинув цеберку, І мене ударив, аж в очах померкло! Бачиш, дурню, що ти наробив? Звідси дрізд давно вже полетів!
А лисиця, що в кущах ховалась, Довго з діда безголового сміялась!
Полетів дрізд до гніздечка-хати, Та не встиг діток нагодувати, Як лисиця – ніби тут й живе – Лапою по дереву шкребе. - Дрозде, ти мене годував? - Годував! - Напував ти мене? - Напував! - Розсмішив ти мене? - Розсмішив! - Що ж іще ти мені не робив? Вже й забула. Ану, постривай… А, згадала! Тепер – налякай! - Як, лисицю, ти ще й не втомилась? Ну то добре, сама напросилась!
Каже дрізд: "Заплющ свої очі, І за мною біжи, як злякатися хочеш!"
От летить дрізд, погукує зрідка, А лисиця біжить йому вслідки. Перечипається, лапки збиває, Та все ж очі не відкриває.
Дрізд кмітливий привів лисицю Аж прямісінько на мисливців: - Отут, лисонько, вже й зупиняйся, Відкрий очі свої і лякайся!
Лисиця очі тут відкрила, Мисливців і собак уздріла. Давай тікати до нори своєї, Собаки всі біжать за нею.
Все бігла, бігла безупину – Собаки ж – дихають у спину!
Дісталась ледве до нори, У грудях – мов вогонь горить. Залізла в нору, відсапалась, І тут сама себе спиталась: - Очки, очки ви мої, Що, скажіть, робили, Коли ті собаки люті Ледь мене не з'їли? - Пильнували ми, дивились, Щоб собаки лискою не поживились.
- Вушка, вушка ви мої! Що, скажіть, робили, Коли мене ті собаки ледве не вхопили? - Ми слухали-пильнували, Щоб собаки лиску не піймали. - Ніжки, ніженьки мої, Що, скажіть, робили, Коли мене ті собаки Ледь не погубили? - Бігли ми та поспішали, Щоб собаки лиску не дістали.
- А ти, дурний хвостиську! Що в біса ти робив, Коли собака лютий Ледь лиску не вхопив? -А я, лихий хвостисько, За пні й кущі чіпляв, І бігти тобі, лиско, Навмисно заважав.
- Ах так? Тоді – прощайся Ти із своїм життям! Собакам тебе лютим На смерть лиху віддам!
І виставила кривдника Лисиця із нори, Собаки ж – тут як тут уже З мисливцями були.
Не треба навіть мати особливий хист, Щоб витягти лису з нори за хвіст.
Отож, вчепилися собаки в хвіст зубами, І з'їли ту лисицю з потрохами. 2008 р.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")