Не дійти до свого кохання,
Не торкнутись його рукою,
Пустоцвітом цвіте зізнання
І сухою стає травою.
Білим снігом зима кружляє,
Замітає траву нещасну,
В тих заметах любов палає
Та не гріє. Хоча й не гасне.
О, любов, ти гориш,
Мов та свічка в бездонній ночі,
Мерехтиш, мерехтиш,
Та в тім світлі лиш сліпнуть очі.
Бо тобі не цвісти
Серед лісу весняним рястом,
О, любов, не світи,
Як з чужим обвінчалась щастям.
Лиш любов, о, кохана, світить,
Пнеться-рветься до твого двору,
У пожежі спалити мітить
Повну щастям твоїм комору.
Зла іскрою летить зізнання,
Тож для нього водою стану,
Адже справжнє лиш те кохання,
Що від бід береже кохану.
О, любов, не світи,
Як не маєш ти змоги й сили
Перш за все берегти
Щастя рідних, коханих, милих.
А якщо вже гориш,
Мов свіча, під чужим віконцем,
Намагання облиш
В те віконце світити сонцем.
Я зізнання втоплю, жадана,
І не знатимуть того люди,
Що не сонцем тебе, кохана,
Зігрівати я, серцем буду.
Хай століття зима кружляє,
Хай сто років не буде літа,
Хай зізнання в снігах конає,
Лиш кохання хай завжди світить.
О, любов, ти гори,
Мов та свічка в бездонній ночі,
Мерехти, мерехти,
Все ж хоч дещо побачать очі.
Хай тобі не цвісти
Серед лісу весняним рястом,
Та свічею світи
Над дарованим мною щастям.
|
у Вас 
0
