біг він через поля, ліси та ріки... Біг далеко від правди та страху сприйняти її щоб почати жити по новому, в нього за пазухою компас тобто його душа, а координати зорі, які ведуть Чумаків до Крима по сіль вони їдуть на возі. Розповідають один одному байки, оспівують славетні часи козаків та часи руїни України. Ось і ці Чумаки зустріли з на дорозі цього хлопця весь зморений та брудним, як бусурманське життя. Від переляку Чумаки , дивилася один на одного а потім на нього, і ось один з них питає хлопця.
- Ти звідки взявся? не наче біс по серед ночі, куди прямуєш?
- Я.. Іду..Далеко..
- Куди саме? Може нам по дорозі?
- Туди куди ведуть зорі та молочний шлях
- О о о. То, тобі самий Крим куди ми ідемо за сіллю, сідай на віз. Нам не так нудно буде.
- Дякую, що по їду з вами
- Може пісню, якусь знаєш? Бо ми вже всі пересівали з нашого краю
- Так знаю одну, вона пронизана правдою, любов'ю закріплена до скону
- Тож, співай
Пісня лилася з гарного хлопця голосу, дорога змінювала свою картинку, Чумаки слухаючи її, пускали сльози згадуючи все приємне та горе..
Коли пісня закінчилася віз зупинився, Чумаки розпрягли волів, один пішов гілки ламати, один підійшов до хлопця та запитав.
- Як тебе звати? А, то їдемо весь час і не знаємо. Ось мене звати Тарас, а то мій кум Петро
- Мене звати Андрій, ви самі звідкіля шлях тримаєте?
- Андрію, ми з самої Черкащини з повіту Пана Плецького, а ти?
Андрій, за тих про лунала пауза і дав не впевнену відповідь
- Я сам з Житомирянин, там в мене батьки та гарненька сестричка
Тарас, та й щоб про мовчати взяв і запитав
- Чому тоді покинув рідний край?
Коли запитував, підійшов Петро з гілками почав розпалювати вогонь
- Покинув, бо так доля в мене така, що змушує іти далі. Хоч і не хочу лишати рідний край та родину, і ось я з вами тут.
Тарас почав варити вечерю, в них була риба посолена сіллю, яка є кримською він її смажив на дрючках. І пошепки промовляв слова, які здаються на чарівні слова, не наче робить рибу ще смачніше. Петро дістав хліб та почав його на різати не великими куснями, бо шлях великий і не скоро будуть ярмарки.
На в коло тиша, місяць світить все навіть видно засмучені очі Андрія, якась таємниця ховається в них, яку не розкрити нікому.
- Андрій, скажи мені де твої ноги ходили? ( запитав Петро )
- Був, я на землях ляхів де вони оспівують свого короля, кажуть всім хто не лях, що у них тече блакитна кров, бо вони є діти Бога. Очі бачили та вуха чули теплий спів вітру степів Запорожців, як тече батько Дніпро та оббивається об каміння і скелі. Мої руки тримали найкращі килими світу, тіло приймало най п'янкіший напій, та кохався з жінками, які змушували вмирати та воскресати.
- Ого, о це тобі пощастило ( Один голос відповіли два куми). - Кому не розповімо ( закінчує фразу вже Тарас )
- Ніхто не повірить, скажуть що напилися або сонце на гріло в макітрі наші.
- Ну, що давай те їсти, бо рано вставати і долати тяжкий шлях( мовив Петро ) .
Вони посідали та сіли вечеряти, розмовляли про різне, жартували і запивали горілкою. Після вечері вмостилися на возі та лягли спати.
Андрію сниться сон на дворі пізня осінь він стоїть на подвір`ї вдихає холодне ранкове повітря, думаючи про своє життя його відірвало від думок гомін журавлів, які летіли ключем чужі краї він вдивляються у них на душі туга, йому хочеться відірватися від землі до пташок, бути вільним від усього світу. Андрій завжди всім казав, що пташки то були люди, які з могли стати вільними переродилися у журавлів та бачуть океани, міста, людей. Ось через хвилину у нього руки стали крилами, а він сам стає журавлем і здіймається у небо та летить, от кінець мукам та не волі, наповнюється душа щастя і любові. Андрія будить чумак і кінець свободи.
Ранок почався з похмурого неба, холодного вітру та дорога стала жахливою неначе після битви бою. Тяжка і сувора, що воли долали шлях, як тягнули гармати з бою але то були два Чумаки і Андрій, які були мокрі та мовчазні. Сьогодні змінилася не тільки погода, а самі чоловіки та їх настрій .
Проїжджаючи через ставок один із Чумаків зупинив, волів та на прямував головного пальця на нього. Та й говорить.
— Ось там хлопці, як каже народ водиться чортівщина, років з 10 назад, а може більше сталося горе. Молода дівчина любила одного козака він її також , ось вони мали одружитися як по стигла Україну війна та й козак рушив в бій, дівчина його чекала хоч сама ще не знала, що під серцем носить дитину від нього. Минув рік, а козака не має дівчина вже ростить його сина, а звістки не чути про нього. Ось зимою лютою в село потрапляє хлопець, сам молодий а очі сиві, як у старця. Та шукав собі де переночувати, ось він стоїть перед порогом хати дівчини, ну вона впустила його пригостила вечерею. При розмові хлопець розповів, що знав її коханого того козака , вона зраділа очі її за блищали та не від радості, а від сльозей. Козак загинув від рук татар та спочиває під Херсоном, вся розбита горем дівчини, лягла спати. На ранок хлопця вже не було тільки свіжий запах тютюна залишив за собою хлопець.
Дівчина взявши дитину пішла через ліс по під став на панщину, кожним кроком згадувала прекрасні часи з її коханим. І тут, як кажуть люди сів густий туман над ставком, лід який був розтанув із серед ставка пролунав голос козака, який гукав дівчину. Вона пішла за ним та ішла по воді не наче Ісус дав її силу , дійшовши до середини ставка, вона провалилася під лід з дитиною та загинула. І тепер кожного місяця ця дівчина в ночі, гукає свого козака та промовляє своєму сину « - скоро тато твій буде » Хто відгукнеться на її слова помирає та стає на дуби, які стають частиною прокляття цієї трагедії.
- Ось так хлопці, вже час і нам пора їхати.
Не знаю, яка дорога чекає кожного із нас але цих трьох мужів, не наче різна та водночас спільна. Один день та ніч, дорога яка майже не має кінця, небо зливається з сльозами на очах Петра від сліпучого сонця, яке ховається за горизонт дерев, які видніються в далеченні. Яка різниця між життям та смерті? Задавав питання Андрій у Чумаків.
— Ось живеш, зростаєш, пізнаєш науку від батьків, кохаєш, втрачаєш мрію першої весни. Зустрічаючись із лютою зимою, яка гонить тебе своїм лютими руками у якійсь корчевні, тим кажучи про твою не вдачу. Що завтра можливо і не відчувши тепло багаття або доброго слова, а тільки удар батога по спині від блазня твого пана, який гонить тебе, та інших людей на панщину вмирати. Так в чому? Різниця? між смертю? Що там вмираєш у муках, чи тут все життя в тих муках і до смерті, а?
— Ось живу я, сказав Петро. Наче добре, став вільною людиною кохана дружина двоє дітей підростають. Поки я в дорозі їм допомагають мої батьки, як не є тримаємо худобу та город.
Звісно можна судити, що там не має моєї праці, все на спині дружині та старих батьках ні. Я не довго буваю в дорозі, бувало різне муки та біль що коли молодий хлопчина, який не знає чи завтра прокинеться рано в ранці або взагалі вмре від п'яного сина пана, який не знає Божого слова. Я скажу Андрій краще жити, ніж мучитися самому кінці, всі наші сни як життя є, добрі або злі. На все час треба терпіти. Сила завжди в того, хто мудрий та розумний.
З цими словами Андрій подивився на Петра, витер з чола піт від спеки, яка достигла свого піку над вечір після дощу. Та марево сонця дало втому, яка не хотіла відпускати його.
А, шлях дає надії на краще...
|
у Вас 
0
