час пролетів, і, вектори життя
враз стрімко взяли вгору,
аж до неба,
але мені так було треба
ще хоч би рік, хоча би місяць,
ну, хоч би тиждень, аби ти жила...
але прийшла якась сірінь, імла,
і взяла в жменю погляд твій і подих...
я пам'ятаю губ твій дотик,
я відчуваю радісне тепло,
я бачу світло у твоїх очах,
у днях і в ночах, що плели надію
серед турбот й хвороби суховію,
поміж ріллі посаджених думок,
поміж суниць, заквітчаних у біле,
між бідністю, яку твоя любов зуміла
перетворити у батство почуттів,
між Ваших із сестрою сліз,
коли, ночами, Малий Віз,
дослухувався до молитви двох сестер...
у славі сонця їх купаєшся тепер,
йдучи між зір поспішною ходою-
о, мамо! я так тужу за тобою!
збираю чисті роси молитов
твоїх сестер й братів у Вірі...
здається, ти щось робиш на подвір'ї
і знов повернешся, коли звелить Господь,
і, між колядок тихих нот,
я знов почую твій покірний голос...
і відповім, і знову буде лад...
прости, маленька, за любов малу,
жарку й коротку... в мене був ще й брат...
і він молився, й мій молився син,
поміж ночей тьмяних і світлих днин,
я згадувати буду твоє "слово",
моя любове вічно-загадкова,
проста, без ґонору, без вишуканих слів,
я присвячу тобі море молитв й віршів,
щоби доповнити несплачену любов,
поміж людей, людий і мов.
Іван Петришин
|
у Вас 
0
