Чергових п"ять в житті минуло,
і трохи сумно на душі,
коли згадаю, як все було,
то хочеться писать вірші.
Краса і сила в юнім тілі,
романтики, хоч відбавляй,
і кожен бачить себе в ділі,
ну а кохання, лиш давай.
В наступні п"ять всі одружились,
завели сім"ї і дітей,
інші пізніше поженились,
і все в порядку, як в людей.
Потім почали будуватись,
а хто й нашару получив,
на кого нам ще сподіватись,
титул ніхто нам не вручив.
Ну а за тим пішли змагання,
майна хто більше набере,
усякі різні сподівання,
що паном стане, як не вмре.
І ось ці клопоти дорідні,
нас до дідівства довели,
а кому гроші не потрібні,
то ті на пенсію пішли.
Як не крути, а дні ідуть,
біжать нестримно місяці,
мов хижий птах роки летять,
і хоч не хоч, ми вже старці.
І тридцять п"ять вже за спиною,
як ми зі стін оцих пішли,
та мої друзі знов зі мною,
на зустріч під каштан прийшли.
Та як приємно було чути,
знайомі й рідні голоси,
до тіла свого пригорнути,
те, що лишилось від краси.
І тим не менше ми живемо,
хоч лисі й сиві майже всі,
а кому доля, доживемо,
аж до півста, але не всі.
Я хочу друзі випить з вами,
і в першу чергу згадать тих,
хто колись поруч йшов із нами,
кого нема тепер в живих.
І вже тому, що ми зібрались,
життя на день нас молодить,
а щоб нас внуки не цурались,
давайте жить, кохать, дружить.
Та тільки той майбутнє має,
хто цю історію творить,
та й про минуле пам"ятає,
і відчуттям цим дорожить.
|
у Вас 
0
