1. Марсіанин
Юлія їхала в метро. Зазвичай вона засинала вже на другій станції і прокидалася за станцію до виходу. Внутрішній годинник ніколи не підводив. Ось і цього разу вона прокинулась на станції «Теремки». Уві сні до неї завжди приходили найцінніші ідеї. Ось і тепер план, який вона виношувала уже давно, остаточно викристалізувався в її голові. Бракувало одного – виконавця. Мимоволі її погляд упав на сусіда, який сидів праворуч. Виглядав той доволі дивно. Незважаючи на пізню осінь, був одягнутий у легенький спортивний костюм. На ногах – капці на босу ногу. Суб’єкт крутив головою на усі боки і безперестанку кліпав очима, ніби щойно прокинувся і поняття не мав, де знаходиться. Очі його ніби волали про допомогу.
- А чом би й не він? – подумала Юлія. – Ну й «виконавець», одначе.
Проїхали ще одну станцію.
- Вставай, ходімо зі мною!
- Куда?
- А тобі, хіба, не все одно? Вставай, кажу!
Ухопивши за комір куртки, потягнула його до виходу. Тип не опирався. Вже на ескалаторі майнула думка: «Хоч би лягаві не присіпались». Та куди там? Не з її щастям! Таки присіпались. Допомогла нашвидкуруч вигадана байка про чоловіка, який вирушив на вранішню пробіжку і забув ключі, затраснувши двері. Поліцейського, що стояв на виході зі станції, не здивувало навіть те, що «чоловік» був у капцях і не мав грошей на метро. Та для рівня його інтелекту цього цілком вистачило. Всю дорогу вона тримала хлопця за рукав, але він ішов слухняно і не чинив жодного спротиву. Ось і її будинок. Вона відкрила двері під’їзду ключем від домофона і завела гостя у передпокій квартири. Вже переступивши поріг, спитала:
- То як тебе звати, хлопче?
- Не помню, кажется, Роман.
- І звідки ти такий Роман узявся?
- Не знаю. Не помню.
- Ти що, тільки й знаєш, що «не знаю» і «не пам’ятаю»?
Роман знизав плечима.
- Давай, іди в душ, скидай усе зі себе, знайду тобі щось перевдягтися.
- Извините, я плохо понимаю ваш язык.
- От москаль клятий! Ще не вистачало, щоб я з тобою російською говорила. В душ іди!
Хоч Юлія і виховувалась у російськомовній родині, та з того дня, коли пішла на Майдан, жодного слова не сказала російською. Поки шуміла вода в душовій кабінці, Юлія підібрала у шафі банний халат, білизну і капці. Всі ці речі залишились у неї від колишнього домайданівського бойфренда, який пішов від неї з ідейних міркувань, залишивши всі свої речі, включно з білизною і взуттям. Вішаючи речі на сушарку для рушників, мимоволі відзначила, що через шторку душової кабіни просвічувалась доволі струнка чоловіча фігура, з широкими плечима і досить таки накачаними м’язами.
- Досить уже, вилазь! – сказала вона десь за півгодини.
Шум води припинився, і через деякий час у дверях ванної кімнати постав він у банному халаті, що виявився на нього трохи затісним.
- Їсти будеш?
- Что?
Вона показала знаками.
- Да!
За мить на столі з’явилися борщ з пампушкою і стейк з рисом. Юлія принципово не користувалася послугами закладів громадського харчування, все готувала сама. Хлопець їв так, ніби не їв із місяць. Через дві хвилини тарілки спорожніли.
- Випити хочеш?
- Что?
- Водку будешь? Москаль, блін!
- А, да!
Вона поставила перед ним келишок з горілкою і канапку з шинкою. Він випив одним духом, а канапку проковтнув, як таблетку, не розжовуючи.
- Ну, і як ти докотився до життя такого?
- Ничего не помню, помню только, что перепрыгнул через какой-то высокий забор, за мной гнались, я убегал, заскочил в метро. А в каком я городе?
- У Києві.
- Это что, Украина?
- Ні, блін, Франція!
- Нет, столица Франции – Париж – это я помню.
- А сам звідки?
- Чего?
- Сам-то откуда?
- Не помню! Ничего до того прыжка через забор не помню.
- Марсіанин якийсь, – подумала Юлія. – Теж мені, виконавець. З таким на вулицю тільки покажись – одразу заметуть.
Він розмовляв з явним московським акцентом, специфічно розтягуючи звук «а».
- Лягай спати, Марсіанине! Зараз постелю тобі на дивані.
Вона постелила йому на дивані у вітальні. Він, на диво, зрозумів без перекладу, чого від нього хочуть, ліг і за хвилину заснув. Юлія теж почувалася втомленою і, трохи прибравши і помивши посуд, навіть не вечеряючи, розтяглася в ліжку.
- Нічого, завтра щось придумаємо, – подумала Юлія і вже за мить спала.
На ранок прокинулася від того, що хтось гримав на кухні посудом. Спросоння, відразу й не зрозуміла, хто.
- А, Марсіанин! – згадала вона.
Накинула халатик і вийшла на кухню, протираючи заспані очі.
- А где у тебя кофе?
- Бач, кави захотів! Там на полиці зліва у сірій бляшанці.
- Говори, пожалуйста, по-русски. Ничего не понимаю!
- Нічого, кави захочеш, знайдеш. За запахом.
На диво, він таки узяв потрібну банку, засипав каву в турку, залив водою і поставив на вогонь. Як на хворого на амнезію він орудував досить-таки вправно, правда, кава википіла, заляпавши плиту. Він зняв турку, дістав дві чашки, налив їй і собі.
- Сахар?
- Ні, дякую!
Він насипав собі дві ложки, розмішав і заходився пити каву великими ковтками, хоч напій був гарячий. Допив, поставив чашку у мийку і спитав:
- Сигаретки не найдётся?
- Зараз подивлюся.
Юлія сама не курила, але тримала пачку цигарок, на випадок, коли прийде Коля, її друг дитинства, який, здавалося, не випускав цигарки з рота ніколи. Вона дістала вже розпочату пачку і простягла її Марсіанину. Той припалив, і за хвилину цигарка вже догорала. Потягуючи каву маленькими ковточками, Юлія розмірковувала:
- Найперше – легалізація. Треба зробити йому документи, щоб ніхто не підкопався. Це, за теперішніми часами, завдання не з легких, зважаючи на велику кількість нелегалів, що поз’їжджалися до Києва. Але його цілком можна вирішити, враховуючи, що є дядя Льоня.
Дядя Льоня – старий мент, давній друг її матері, дивом пройшов переатестацію в нову поліцію. Це йому, напевне, вдалося тільки тому, що декілька разів був у зоні АТО. Ні, він не воював, просто кілька разів їздив туди у відрядження з якимись там перевірками і, відповідно, отримав статус учасника бойових дій. Вона набрала номер його мобільного:
- Дядя Льоня, можете говорити?
- Так, звичайно, Юлько-козюлько! Що трапилось?
- А чому мало щось трапитись? Просто так дзвоню! Про здоров’я Ваше довідатись, може, хочу?
- Ага! Не розказуй байок, а викладай по суті!
- Це не телефонна розмова, давайте зустрінемось.
- Давай об одинадцятій, в кафе на площі на Хрещатику, де той Кондратюк своє «Караоке на стакані» проводить. Підходить?
- ОК, дядю Льоню, буду!
Вони нашвидкуруч поснідали канапками з шинкою, запивши їх кока-колою, Юлія швидко вдягнулася, вийшла з дому, замкнувши двері на обидва замки і наказавши Марсіанину нікуди не рипатися, не ламати двері і не стрибати з балкона, бо розіб’є голову – дванадцятий ж бо поверх. Той, ніби, зрозумів, кивнув і простягся на канапі.
О 10:20 вона вже була у метро, а за п’ять одинадцята сиділа за столиком у кафе. Дядя Льоня виявився пунктуальним, як і личить старому менту-полковнику. На сучасного поліцейського він скидався мало – шкодив досить-таки величенький пивний животик.
- Привіт, дівко! Як справи?
- Та вашими молитвами, дядю Льоню!
- Ага, вдень не сплю, вночі не їм, все за тебе молюся! Викладай!
- Та тут справа вельми делікатна. Треба документи українські одному москалику зробити.
- А відколи це ти за москалів дбати почала?
- Та тут така справа, дядю, Льоню, довго розказувати.
- Ну тре, то тре…
Дядя Льоня завжди подобався їй тим, що не ставив зайвих запитань.
- П’ять штук євросоюзовських, і по справі. Для тебе – штука знижки.
- От, а кажуть, що нова поліція не бере…
- Хай собі кажуть. Може, хтось і повірить.
- ОК, коли буде готово?
- Десь за тиждень. Я тобі дзвякну.
- Добре, пароль «Марсіанин».
- Ти б ще щось венеричне придумала, Козюлько! Гаразд, «Марсіанин», так «Марсіанин». Він хоч мову знає, не спалиться?
- А мало у нас російськомовних манкуртів? Нічого, вивчить!
- Твоя правда!
- Добре, асталавіста, сеньйоре!
- Бувай, вертихвістко!
Вони допили каву і розійшлися.
З мовою, справді, була проблема. Російською тут говорив мало не кожен другий, але ж не з таким акцентом! Юлія згадала, що в АТО, в її роті служив такий собі Олег, в «миру» – викладач української філології в Могилянці. Йому відірвало ногу осколком з «Граду» майже до коліна, і зараз він був на реабілітації. Славний тим, що може навчити української мавпу, та що там мавпу – Миколу Яновича , шкода, що той своєчасно до нього не звернувся. За місяць уся рота щебетала українською, немов зі словника Грінченка, включно з «донєцкімі» і «криворожскімі». Вона набрала його номер:
- Привіт, Олеже!
- Привіт, бойова подруго, як справи?
- Та може бути. Маю до тебе прохання.
- Для тебе – зірку з неба!
- Ні, зірки не треба, мені планету, Марс! Точніше, одного з її мешканців.
- Нема проблем, доправимо!
- Якщо серйозно, то одного москалика треба навчити української, або хоча б російської без московського «акання».
- З російською київського зразка – проблематично. Давай уже навчу української.
- ОК. І скільки часу треба?
- За місяць щебетатиме, як горобчик, не відрізниш від уродженця Галичини. Але починати потрібно вже, бо за місяць їду в Німеччину на протезування.
- То як мені його, до тебе водити?
- Та ні, я вже на милицях скачу, як гірський козлик. Краще в тебе, щоб не світився.
- ОК! Десь на шосту вечора підходить?
- Так. Тоді завтра?
- Ні, сьогодні!
- Як спішно! Добре є, домовились. А що за тип за такий?
- Ай! Прийдеш – побачиш сам!
- Заінтригувала, одначе!
- Ви будете вельми здивовані, сер!
- Не «сер», а «пане»!
- Добре вже! Ви будете вельми здивовані, пане!
- О!
- Добре, до зустрічі! Ти й далі п’єш тільки текілу?
- Так, з оливочкою!
- Добре, бувай, сонце!
- Бувай, пташко!
Так, за основні дві справи домовились, що лишається? Одяг, але то дрібниці, купимо, а далі за планом, тільки б побачити, як наш інопланетянин стріляє. Але для цього є Діма.
Так, план. Тепер план. Прокрутити в голові усі деталі, щоб ніде не було збою, щоб усе пішло гладенько, як по маслу. План і тільки план.
2. План
План помсти зародився в її голові давно. Зненавиділа вона свого вітчима вже з тієї миті, як він уперше з’явився в цьому домі. Якась фізична, майже патологічна відраза з першого ж погляду. Правда, виглядав той доволі інтелігентно, був одягнутий, як дженджик, і щоразу дарував мамі квіти. Причому досить дорогі квіти. На той час орхідей у Києві майже не було, але він якось примудрявся їх діставати, зрозуміло, за шалені гроші. Оскільки жили вони доволі бідно: мама працювала на колишньому військовому заводі, який з розпадом Союзу мав от-от розвалитися, – то ж вона, зрозуміло, руками й ногами вчепилася в цього вельми імпозантного і, на перший погляд, добре вихованого ще не старого чоловіка. Незабаром вони відгуляли весілля, правда надто скромне, як для статків вітчима. Вони з мамою і малою Юлею відразу перебралися жити до вітчима, а свою квартиру здавали. Причому гроші за оренду ішли відразу на банківський рахунок вітчима. Спершу він поводив себе з Юлією пристойно, купував іграшки, книжки, навіть купив комп’ютер, щойно ці диво-пристрої почали з’являтись у продажу. Інколи водив до школи. На Юлії красувався ранець з натуральної тонесенької шкіри. Такого у школі не мав ніхто. Загалом, такий собі ідеальний татко.
Уперше він проявив своє справжнє нутро у той день, коли Юлії виповнилось дванадцять. Гості уже розійшлися, мама мила на кухні посуд, а Юля допомагала зносити брудні тарілки зі столу. Коли вона збирала зі столу останні тарілки, він непомітно підійшов ззаду і запхав свої липкі руки їй під блузку, торкаючись грудей, які ледь-ледь починали бубнявіти. Юлія ледь не скрикнула, але стрималася, бо боялась, що почує мама. Вона лише кинула на нього такий погляд, що він відсахнувся і випростався, як солдат, що стоїть у стійці «струнко». Скорчивши ніякову міну, вибачився, сказавши, що у всьому винний зайвий алкоголь. Деякий час нічого такого не траплялося, він і надалі корчив зі себе ідеального уважного татка, аж до моменту, Юлії на той час було майже п’ятнадцять, коли вперше вночі зайшов у її спальню. Тієї ночі вона не забуде ніколи! Вона ще не спала, але вже загасила світло. Він увійшов у спальню, засвітив нічник, відкинув ковдру і рвучким рухом задер її нічну сорочку. Вона прикинулась, що спить, але спостерігала усе шпаринками напіврозплющених очей. Він спустив штани і неквапливо почав мастурбувати. «Горобець» його довго не хотів підніматися, і він додав інтенсивності. Зрештою, той таки піднявся, але якось кволо, і хвилин через п’ять з грудей вітчима вихопилось якесь дике гарчання, а на килим щось закрапало. Потім він закинув ковдру назад, загасив нічник і вийшов з кімнати. Юлії захотілося блювати, але вона боялась вийти із кімнати. Юля не спала цілу ніч, а вранці, нічого не сказавши нікому, як завжди пішла до школи.
Десь із півроку це не повторювалось. Він узяв її вперше, вона точно пам’ятала цю дату, 12 квітня 2002 року. Вона погуляла трохи увечері з подругами і повернулася додому досить пізно, мами на той час вдома не було, поїхала до бабусі у село. Вітчим сидів на кухні. Перед ним стояла уже майже порожня пляшка коньяку і повна попільничка недопалків. Виглядав він досить ніяково, на обличчі застигла якась дивна гримаса. Юля нашвидкуруч повечерявши, пішла у свою кімнату, запалила нічник і почала щось читати. Він з’явився хвилин за п’ятнадцять у майці і штанах з розстебнутим ременем, затулив їй рукою рота, спустив штани, задер ковдру, перекинув дівчину набік і пристроївся ззаду. Далі майже нічого не пам’ятала. В голові її тільки щось гупало в такт його рухам, і цей нестерпний біль внизу живота, і цей запах, який переслідуватиме її довго: суміш алкогольного перегару з цигарковим димом. Потім він встав, застебнув штани і сказав якимось не своїм голосом:
- Щось комусь скажеш – приб’ю!
Це повторювалося доволі регулярно, аж до моменту, коли одного разу уже таки доросла Юлія не стрималася і роздряпала йому обличчя аж до крові. Подряпини були досить глибокі і довго не загоювались. Вона не знала, що там він казав мамі і на роботі. Зрештою, на маму останнім часом він зважав мало, та й розмовляли вони між собою зрідка. Так, похапцем на кухні про якісь побутові несуттєві речі. Мама на той час серйозно перехворіла і виглядала, зрозуміло, не найкраще. Вітчим звертав на неї все менше уваги, приходив додому пізно і частенько під «шафе». А одного дня з’явився з якоюсь молодою блондинкою і прокричав з порога, щоб вони з мамою виміталися з його квартири завтра ж. Мама на той час уже ніде не працювала, завод, звісно ж, розвалився. У їхній двокімнатній квартирці жили квартиранти, їх одразу не викинеш, бо заплатили наперед за півроку, отож, вони ночували у маминої подруги, у якої самої було двоє дітей, в її двокімнатній квартирі. Мама пішла торгувати на базар овочами і вони якось перебивались з хліба на воду. Невдовзі мами не стало – померла від раку, так і не оговтавшись від попередньої операції. Юля з тіткою, молодшою на п’ятнадцять років за маму і старшою за Юлію років на десять, поселились у їхній старій квартирі. Тітка була ще та вертихвістка, в голові в неї були лиш мужики та гулянки, отож, у них вдома були такі собі перманентні вечірки, які частенько закінчувались груповим сексом. Юлію, щоправда, ніхто не чіпав, бо відразу отримував відкоша: ляпаса по обличчю, а то й копняка межи ноги.
Вітчим з’явився наступного разу на її випускний. Під’їхав на шикарному «порше» з величезним букетом троянд, підійшов до неї, віддав квіти. Вона взяла, а наступної миті почала шмагати його колючим букетом по обличчю. Її ледве заспокоїли, вітчим утік і відразу відчалив на своєму авто, а Юлія ще довго ридала на грудях у своєї улюбленої вчительки української мови. Після того випадку вона його не бачила, тільки читала у газетах, що він став управляючим одного з найбільших банків України, а згодом – народним депутатом. Потім вона побачила його ще раз, коли вже була в зоні АТО. В розташування їхньої частини прибули якісь там високі шишки. Вони покрасувалися трохи перед телекамерами у новеньких імпортних камуфляжах, їм розбили намета, в якому вони пиячили і горланили мало не цілу ніч, а десь за північ їм підвезли молоденьких дівчаток, очевидно, школярок з випускного вечора, бо всі вони були в вечірніх сукнях. Зранку сукні виглядали досить таки пошарпаними. Наступного дня «слуги народу» від’їжджали, і тоді в юрбі інших народних обранців вона побачила вітчима. Той про щось жваво розмовляв з якимось чоловіком. Навколо них стояла охорона, так що підійти ближче не було можливості.
Про те, що вона його колись уб’є, Юлія знала завжди, відтоді, як його руки уперше проникли під її блузку. Тоді ще не знала, коли і як, а тепер вже знала. В її голові народився план. Спочатку сирий, а з часом виважений до деталей. Перша частина – економічна. Вітчим, ставши депутатом, формально втратив місце управляючого в банку, але посадив туди до мозку кісток віддану людину – свого двоюрідного брата. Увесь час, протягом його депутатства, спрацьовувала одна і та ж схема дерибану грошей. МВФ переказував Національному банку України черговий транш, який Нацбанк пускав на рефінансування «неплатоспроможних» банків-кредиторів. Вітчимів банк на той момент став таким «неплатоспроможним», тобто всі депозити і відсотки за ними були заморожені і не видавались, відсотки ж за кредитами збирались регулярно, а в разі протермінування боржник відповідав власним майном: нерухоме і рухоме майно конфісковувалося миттєво, незважаючи на сльози, сварки і прокляття. Гроші ж, які йшли на рефінансування, відразу, того ж дня, переказувалися на рахунок одного з банків на Британських Віргінських Островах. Новий рахунок відкривався на підставну юридичну особу. Потім з цього рахунку кошти переказувались у банк іншого офшору, і так за ланцюжком п’ять-десять разів, щоб заплутати сліди. У кінцевому підсумку вони осідали на рахунках вищого керівництва держави і якась частка, звісно, – на рахунку вітчима. Слабкою ланкою цієї схеми було те, що транзитний рахунок відкривався в тому самому банку на Віргінських Островах. Отже, знайшовши вихід на той банк, можна було б «вирахувати» номер щойно відкритого рахунка. Далі б мав братися до справи Бармалей, так в IT компанії, де працювала Юлія, звали одного з найкращих хакерів галактики Олексія Антоненка. Бармалей міг зламати будь-який код, хай би він знаходився під десятьма ступенями захисту. Він для сміху зламував навіть коди NASA, правда, потім повертав усе на місце, а там навіть не здогадувались, що код було зламано. Суть плану полягала в тому, що в банку на Віргінських Островах відкривався ще один рахунок, який відрізнявся від вітчимового транзитного рахунку лише однією цифрою. У процесі переказування коштів файл переказу перехоплювався, і Бармалей мав за декілька секунд затримки підібрати код до платежу і змінити в платіжних реквізитах усього одну цифру. Отже, гроші потрапляли на наш рахунок, звідки теж миттєво переказувались на інший у надійному європейському банку, який гарантував таємницю вкладів. Проблема полягала в тому, що Бармалей був людиною дуже порядною, мав свій кодекс честі і подібними «лівими» махінаціями не займався. Але він давно, хоч і без взаємності, підбивав клини до Юлії, і вона сподівалася, не без підстав, що таки умовить його.
Отже, вітчим, не отримавши підтвердження, що кошти надійшли на рахунок, миттю кинеться у банк особисто все перевіряти. Далі вступала в дію друга частина плану – фізичне знищення вітчима. Перед банком слід було організувати мітинг незадоволених вкладників, що було не так уже й важко зробити, кинь тільки клич у пресі. Потім треба було спровокувати сутичку між охороною банку і мітингувальниками. Хтось навіть може стрельнути кілька разів по охороні і тим самим викликати вогонь у відповідь. Тоді Юлія, імітуючи вогнепальне поранення, а можливо, й отримавши реальне, повинна зробити собі ін’єкцію. Препарат сповільнює на певний час серцеву діяльність і людина стає ніби мертвою. Після цього «стрілець» має убити вітчима перед банком, або, якщо це не вдасться і вітчим кинеться везти її в лікарню, завалити його на вході або на виході з неї. Ніби все мало б спрацювати. Залишалося лише дочекатися чергового траншу МВФ і провести декілька підготовчих етапів.
На роль стрільця був призначений, хто б ви думали?.. Правильно, мій здогадливий читачу!
Отже, підготовка починається…
3. Підготовка, початок
Отже, що треба зробити? Юлія уклала собі у голові план дій з підготовки:
1. Легалізувати Марсіанина і якнайшвидше. Вивести його межи люди, як то кажуть, щоб він трохи пообтерся, звичайно, лише після того, як він більш-менш пристойно оволодіє українською.
2. Перевірити, чи вміє той стріляти, і, якщо ні, відправити його на навчання до Дмитра, інструктора з підготовки снайперів для Національної Гвардії і спецпідрозділів СБУ, у якого Юлія навчалася стріляти перед відправкою в зону АТО. Щодо Марсіанина ніби все. А так, ще купити йому мотоцикла і виробити права, щоб він міг вільно пересуватися містом, оминаючи численні київські затори.
3. Організувати мітинг обурених вкладників під банком вітчима в потрібний час. Для цього треба було довідатися точну дату надходження траншу і плюс-мінус дату та час переказу рефінансування. В Юлії була одна надійна людина, яка працювала в НБУ, так що з цим проблеми не повинно бути.
4. Організувати заворушення під час мітингу зі стріляниною. Тут мав би допомогти один з «тітушок» часів майдану, який згодом, розкаявшись, пішов добровольцем в АТО. Звали його Максом.
5. Умовити Бармалея зламати код платежу і змінити реквізити банківського рахунку, мабуть, найважчий пункт плану. Тут доведеться застосовувати всі свої жіночі чари, і теж не факт, що той погодиться. Але нічого, мадемуазель, піднатужся – і прорвемось!
6. Відправити Колю «відпочивати» на Британські Віргінські Острови, щойно надійде інформація про черговий транш МВФ. Він повинен не проґавити момент, коли в тамтешньому банку відкриється транзитний рахунок, і відразу ж відкрити свій.
7. Відкрити ще декілька транзитних рахунків у офшорах і один кінцевий банківський рахунок у респектабельній країні, наприклад, у Швейцарії, де гарантується таємниця вкладів.
8. Знайти підходящу зброю і підготувати вогневі точки поблизу банку вітчима, клініки «Феофанія» і приватної клініки, в якій лікується вітчим. Найважче було знайти місце для стрільця у Феофанії, оскільки та надійно охороняється і буквально нафарширована відеокамерами зовнішнього і внутрішнього спостереження. Але навряд чи вітчим захоче везти людину, підстрелену на мітингу, та ще й пасербицю, до урядової клініки. Розголос був би неминучий. Так що на рахунок Феофанії не слід особливо паритися, але все-таки якісь варіанти прикинути треба.
9. Подбати про препарати для імітації больового шоку і зупинки серця, і антидоти до них.
10. Організувати відхід Марсіанина з вогневої точки і максимальну затримку прибуття поліції на місце злочину.
Так, ніби усе, якщо вилізуть ще якісь деталі, про них можна буде подбати безпосередньо під час виконання.
Отже, до діла! О 18:00 має прискакати Олег вчити Романа української. О пів на шосту Юлія вже була вдома. Марсіанин тихо-мирно спав собі на дивані в капцях і солодко посапував. Як з’ясувалося, він змів з холодильника тижневий запас харчів і допив почату вчора пляшку горілки. Юлія миттю кинулась у найближчий супермаркет, купила пляшку текіли, оливки, і ще дещо, щоб нашвидкуруч зробити канапки. Засапана прибігла додому і швиденько заходилася готувати ці самі канапки. О 18:02 пролунав дзвінок домофона:
- Це я, Олег, як там твій інопланетянин, готовий?
- Ага, «готовий» на всі сто, навряд чи добудимось, але заходь!
- Іду, моя пташко, точніше, стрибаю!
- Стрибай, мій горобчику!
Вона відчинила двері, провела гостя до передпокою, допомогла зняти куртку, той намагався роззутися, але вона сказала:
- Можеш не роззуватися, буде загадка для криміналістів, чому це в кімнаті сліди однієї ноги?
- Для криміналістів? То ти, така-сяка, замислила проти мене щось кримінальне?
- Ні, сонце, наразі планів замордувати тебе у мене немає!
- Дивись мені, а то у мене у лівій кишені лимонка.
- А у мене у правій – оливка! До речі, текілу будеш? Я тим часом спробую розштовхати нашого Марсіанина.
Вона налила йому келишок текіли, поставила перед ним вазочку з оливками і тарілку з канапками і заходилася будити Романа. Той не реагував ні на слова, ні на стусани, ні, навіть, на вилиту йому на голову склянку холодної води.
- От, блін, глухий номер! І що накажеш робити з ним?
- Треба б його під душ холодний.
- Та я сама його туди не донесу, а з тебе який помічник?
- Та нічого, удвох якось упораємось.
Юлія спустила ноги Марсіанина на підлогу і легенько підштовхнула за плечі. Так лікар у військовому шпиталі вчив садити після операції хворих. Роман якось сів, але вже наступної миті відкинувся на спинку дивана і захропів. Потім вони удвох спробували поставити його на ноги. За третім разом затія ніби вдалася. Перші два рази він падав на диван, як підкошений. Разом спробували вести Марсіанина до ванної кімнати, але де там! Його весь час хилило набік. Раз він навіть мало не перекинув одноногого Олега.
- Марна справа! Тазик і ківшик маєш?
- Уже несу!
- І відро води прихопи.
- ОК!
Вони повернули Марсіанина на диван, роздягли догола. Потім підняли і поставили його ногами у тазик. Юлія підтримувала його під пахви, а викладач-філолог поливав його з ківшика холодною водою. Десь за сім-вісім хвилини такої терапії очі Марсіанина ледь розплющилися, а язик заговорив:
- Где я? Что со мной?
- От, блін, тепер він ще й короткочасну пам’ять втратив! Ти у мене вдома, мене звати Юлія, я підібрала тебе вчора у метро.
- А-а, вроде помню. А кто этот тип на костылях?
- Його звати Олег, він буде тебе вчити української мови.
- А на хрена мне этот украинский язык?
- Жити захочеш – вивчиш, не вивчиш, заметуть, як тільки покажешся на вулиці.
- А, тогда понятно, давайте!
Методика Олега полягала в тому, щоб змусити учня думати українською, тому він не вживав жодного слова російською. Всі нові незрозумілі слова він пояснював за допомогою інших, уже відомих тому слів, або за допомогою предметів, або, в крайньому випадку, за допомогою міміки чи жестів. Як відомо, навчити української неслов’янина набагато легше, аніж слов’янина, оскільки однакові букви у неслов’янських і слов’янських мовах вимовляються здебільшого по-різному. Для росіян завжди особливою проблемою були тверді «ч» і «щ», а також голосні «о» і «и», замість яких вони «акають» і «ікають». Роман виявив, попри синдром похмілля, непогані здібності. Невідомі слова він хапав на льоту. Здавалося, що прогалина, яка утворилася в його пам’яті, тільки й чекала моменту, щоб заповнитись. Але «о» після приголосних ніяк йому не давалося. «Масква, Масква, как многа в этам звуке» з наспівним московським «а», і хоч кіл на голові теши!
- Нічого, за тиждень освоїть, – сказав Олег.
- А що це за тип такий? – спитав він відходячи.
- Кажу ж – марсіанин, з Марса прилетів, а я підібрала!
- А що, Марс теж уже русифікували?
- А, дай їм волю, вони весь космічний простір русифікують! Дякую, Олеже, скільки я тобі винна?
- Та ну тебе в баню, подружко, щоб я з тебе щось брав?
- Тоді дякую красно, пане учителю! Я правильно висловилась?
- Так, цілком. До зустрічі, Юлько!
- Ага, завтра о тій же годині і в тому ж місці. Цьомки-бомки!
- А ось це уже – діалект!
- Ну, хай буде діалект…
Вона поцілувала його в щоку і зачинила за ним двері.
Повернувшись у кімнату, застала Романа на дивані з заплющеними очима.
- Хочу хотя бы что-нибудь вспомнить из прошлой жизни, и не могу. Смутно мелькают какие-то вспышки, вроде, идет бой. И какие-то лица, будто я ловлю их в прицел. И больше ничего не помню, полная пустота…
- Так-таки нічого й не пам’ятаєш?
- Ничего, полный провал. Ни папы, ни мамы, ни роду, ни племени…
- Бідний мій Ромчику! – Вона сіла поряд і легенько обійняла його за плечі, а він притулився до неї, ніби мале дитя до матері.
Отак і сиділи мовчки до ночі. Та потім Юлія схаменулася – пора спати. Завтра рано вставати, а вона і так прогуляла сьогоднішній робочий день і завтра доведеться виправдовуватись. Але нічого, щось придумає.
Наступного дня вона прокинулась рано, приготувала грибну юшку і котлети, зварила макарони на обід. Коли Роман прокинувся, вони поснідали канапками з кавою і Юлія, зачинивши двері, як і вчора, на два замки, помчала до метро. На роботу приїхала вчасно, прочитала вхідні листи, написала потрібні відповіді і пішла «охмуряти» Бармалея. Бармалей мав звичку працювати ночами, а вдень міг або спати, причому навіть на голих зсунутих табуретках без подушки, або грати у комп’ютерні ігри, або сидіти безвилазно в інтернеті. Керівництво компанії закривало очі на усі його витівки, бо те, що він творив ночами, коли його «осявало», було геніальне. Цього не зумів би зробити цілий відділ за цілий місяць. Він досить рідко виходив з офісу, харчувався абияк – це для нього не мало жодного значення. Його подруга приходила інколи ночувати до нього в офіс, і нерідко вранці в його персональному кабінеті можна було знайти кілька порожніх пляшок з-під вина, відкриту бляшанку шпротів, розкиданий одноразовий посуд, використаний презерватив чи ще щось… Але усі давно перестали дивуватися звичкам Бармалея. Геніям закони не писані! Ось і зараз Бармалей сидів, закинувши ногу на ногу, у навушниках за комп’ютером і грав у якусь гру. Він навіть не помітив, як Юлія зайшла в кабінет.
- Привіт геніальним геймерам двадцять першого сторіччя! – голосно крикнула вона.
Нуль реакції… Вона підійшла ззаду і стягнула навушники з його голови. Той стрімко повернувся, але побачивши Юлію, раптом усміхнувся на цілий рот.
- А, це ти, Юлько? Заходь, радий бачити!
- Каву маєш?
- Та десь тут ніби була… – розгублено водив великими трохи виряченими очима Бармалей.
Можливо, саме за ці очі його й прозвали Бармалеєм. Багатьом співробітникам взагалі не було відоме його справжнє ім’я. Бармалей та й Бармалей! В інтернеті всі його знали теж як Бармалея.
- Ай, у тебе фіг що знайдеш, роззяво ти моя! Філіжанки хоч маєш?
- Ні, є одноразові стаканчики, отам десь, на полиці між дисками.
- Добре, зараз принесу каву, розмова одна є!
- Про любов?
- Про яку там любов, про шалене кохання! Чув, як кляті москалі називають наше шалене кохання? – «Блізость». Забила би гадів!
- Ги! Ну давай, неси! Можливо, у нас і буде ота «блізость».
- Ай, голодній кумі – одне на умі. Зараз, шість секунд!
Вона метнулася до себе, заварила каву, швиденько повернулася і поставила дві філіжанки запашного напою прямо на комп’ютерний стіл, відсовуючи всілякі диски, флешки, плати та інші незрозумілі предмети набік.
- От, перебила мені усю гру! Я вже мало не дістався п’ятого рівня… Ну, розказуй!
- Бармалейчику, золотце, рибко ти моя, потрібна твоя допомога в одній дуже делікатній справі. Таке в усій сонячній системі можеш зробити тільки ти!
- Викладай, не тягни!
- Потрібно перехопити, зламавши код, один банківський платіж з нашого українського банку в банк на Британських Віргінських Островах і змінити всього лиш одну цифру у номері банківського рахунка одержувача.
- Дівчинко ти моя, це абсолютно, фізично неможливо. При відсиланні платежу з банку «А» відразу повинно надійти підтвердження з банку «Б». Затримка не повинна перевищувати п’яти мілісекунд. Інакше, платіж вважається недійсним і трансакція скасовується. Мені ж, щоб зламати код, навіть використовуючи найсучасніше «залізо» , потрібно секунд десять – тридцять а то й більше. Так що, на жаль, ластівко ти моя! Хоча…
- Думай, сонечко, думай!!!
- Хоча, – провадив далі Бармалей, – теоретично можливо змоделювати «глюки» в інтернеті в банку «А», тим часом перехопивши і розшифрувавши інформацію. Банківському працівнику дозволяється повторювати відправку платежу тричі. Будемо сподіватись, що тамтешня роззява витратить на це десь хвилину-дві. Цього часу цілком вистачить, щоб зламати код і замінити цифру рахунка. Проблема в іншому: підтвердження платежу повинно надійти саме з того рахунка, на який цей платіж був відправлений. А на те, щоб розшифрувати підтвердження і змінити номер рахунка, у нас не буде часу, бо все відбувається на автоматі. Так! Тут треба посидіти нічку і помізкувати…
- Бармалейчику, любчику, обіцяю тобі «блізость», якщо ти з цим упораєшся!
- Ай ну вас, всі ви тільки обіцяєте, а як доходить до справи… ОК! Ця ніч присвячується Вам, королево! Точніше, Вашій проблемі. А це хоч того варте?
- Ти навіть не уявляєш, наскільки це для мене важливо. Справа навіть не у сумі, справа – в принципі!
- ОК, помізкуємо! До речі, потрібне «залізо» можна знайти штуки за дві – дві з половиною баксів, плюс баксів триста – п’ятсот коштуватиме незасвічена IP-шка. Витрати, шампанське і секс за Ваш рахунок, королево!
- Добре, нема питань!
Допивши каву і погомонівши ще трохи про те – про се, Юлія вийшла з кабінету Бармалея і попрямувала на своє робоче місце.
Допрацювавши без особливих пригод зміну і прихопивши дорогою каву і дві пляшки кока-коли, вона за десять шоста вже шпорталась ключами у дверях квартири. Застала Романа у тій самій позі і на тому ж місці, де залишила зранку. Він сидів на дивані з якимось відстороненим поглядом і дивився в одну точку. Враження було таке, що він навіть у туалет не ходив.
- Егей, Марсіанине! – вона декілька разів провела рукою перед його очима. – Вставай, кушать подано!
- А? Что?
- Вставай їсти, поганцю, скоро Олег прийде.
- Какой Олег?
- Та той, що тебе, засранця, української навчає.
- А!
Він повільно поплентався на кухню. Юлія розігріла приготовану вранці юшку, котлети та макарони і поставила тарілки йому і собі. Їв він уже без учорашнього «звірячого» апетиту, ледь соваючи ложкою. Коли вони уже попивали кока-колу, пролунав дзвінок домофона:
- Заходь, Олеже!
- А звідки ти знаєш, що це я, може, то бабай якийсь?
- Я тебе, гада, нюхом чую! Заходь.
Олег зайшов, роздягнувся, як і вчора, не знімаючи взуття, пройшов у вітальню і почав займатися з Романом. Той, на диво, запам’ятав всі слова, які вони вивчали вчора, десь близько тисячі.
- Е, то так ми за місяць з тобою весь словник Грінченка опануємо. Молодець! – похвалив Марсіанина Олег.
Закінчили урок, Олег допив свою текілу, закусив оливкою, попрощався і пішов.
Наступного дня десь о восьмій пролунав дзвінок Юлиного мобільного. Телефонували з неавторизованого номера:
- Алло, слухаю!
- Це вас турбує Леонід Макарович Кравчук!
- Це Ви, дядю Льоню?
- Так, так, дядя Льоня Кравчук.
- Ай, ну Вас!
- Слухай, тут виникла одна проблема з твоїм Марсіанином, точніше дві. Перша – бабло треба наперед і не готівкою, а на рахунок в євриках. Номер рахунка можу скинути тобі електронною поштою. І минулого разу ми поговорили про усе, навіть про англійську королеву, а забули про прізвище, ім’я та по батькові твого Марсіанина, які мають фігурувати в ксиві. Скинь мені їх електронкою у відповідь!
- Нема проблем, дядю Льоню! Сьогодні ж скину і те і інше.
- То ти стала міліонеркою?
- Ні, але Вашими молитвами скоро буду.
- Добре, успіхів тобі, Козюлько!
- І Вам не хворіти, дядька Льонька!
«Так, з документами справа просувається, що лишилось? Зі стрільбою розберемося пізніше, тепер Коля. Але йому я зателефоную з роботи». Вона приїхала на роботу, як завжди, на метро. Юлія, хоч і мала власне авто, користувалась ним украй рідко, як звикла з дитинства на метро – так весь час на метро. І відразу, не відкладаючи справу в довгу шухляду, набрала Колю. Коля був шкільним приятелем Юлі, вони з першого до останнього класу сиділи за однією партою. На нього у будь-якій справі можна було покластися, як на себе. Першим, хто довідався про сексуальні домагання вітчима, був саме Коля. Коля був затятий холостяк і не збирався одружуватись ні за які «бублики». Він жив досить усамітнено, і якщо вже кудись вибирався, то тільки до Юлі. Вони разом гаяли довгі вечори, частенько він навіть залишався ночувати, навіть коли у Юлі вже з’явився бойфренд. Коля – це було щось святе і недоторканне. Разом, ще коли вчились у школі, вони поклялись один одному, що відомстять Юлиному вітчиму.
Отож, Микола взяв слухавку за другим разом і сонно мовив:
- Алло!
- Привіт, сонько. Проспиш так царство небесне!
- Привіт, Юлько!
- Як воно, життя молоде? Не одружився, бува?
- Та я одружусь, як рак свисне. Я люблю, але без взаємності, лише одну особу, і ти її, напевне, знаєш…
- Та ну тебе в баню! Без взаємності? Та ця особа любить тебе більше за життя, ти ж знаєш!
- Але платонічною любов’ю, блін!
- Не вистачало ще, щоб плотською. Ти б з глузду з’їхав.
- Це точно! Як справи? Давно тебе не чув!
- Та й сам міг би подзвонити, гад! Та кручуся-верчуся…
- А як в особистому?
- Та без змін, ти ж знаєш, що я однолюбка. Як закохалась у тебе у першому класі – так і донині.
- А як же Артур?
- Та ну його до біса! Не при світлі дня будь згадуваний. Слухай, а ти не хочеш часом відпочити за мій рахунок на Британських Віргінських Островах? Поплаваєш там, позасмагаєш, мулаточок за цицьки помацаєш, га? Напевне, з дому не вилазив з осені?
- А з чого б така щедрість, Юлько? А де вони взагалі, оті твої острови?
- Та в Карибському морі. Неподалік від Куби. А щедрість моя досить меркантильна – це стосується нашого з тобою юнацького плану.
- Це щодо того педофіла старого?
- Саме так! Ну й здогадливий ти, Колько!
- Атож! Заради такої справи – хоч в Антарктиду!
- Е ні, ти там замерзнеш. І там цигарок нема…
- Ні, тоді в Антарктиду не поїду! Так коли відлітати?
- Оце розмова не хлопчика, а мужа! Я ще точно не знаю, десь за тиждень, я тобі маякну. Адреси, паролі, інструкції, явки – все при очній зустрічі.
- На рахунок очної зустрічі… Моя пачка цигарок ще ціла?
- Е, ні! З’явився тут один інопланетянин – викурив!
- Ану, розповідай! Не те – задушу, як Отелло Дездемону.
- Та так, тип один безхозний з амнезією. Підібрала у метро, готую його на роль виконавця.
- А, тоді чекай у гості! Оцінимо суб’єкта. І, щоб моя пачка була на місці!
- Для тебе куплю цілий блок і заховаю так, що ніхто не знайде.
- ОК, цілую тебе, кохання моє!
- І я тебе, котику!
Минуло ще декілька днів. Успіхи Марсіанина в українській мові були вражаючими: він уже не те що розумів усе, а навіть міг доволі непогано говорити. Йому навіть підкорилось тверде «и». Правда з «о» досі були проблеми, але це, як сказав Олег, – справа наживна. Документи на Кошарського Романа Андрійовича, уродженця і зареєстрованого в селі Нижні Млини Боярського району Київської області, були у Юлії на руках. Фото вона зробила сама і віднесла дяді Льоні разом з пляшкою вірменського коньяку. Отже, справа просувалася не зле, чи таким же непоганим буде продовження?
Поживемо – побачимо…
4. Підготовка, продовження +
Минуло декілька тижнів. За цей час Марсіанин уже досить пристойно оволодів українською, і Юлія вже декілька разів виводила його «у світ» – межи люди: ходила з ним у супермаркет, причому розраховувався на касі Роман сам, гуляла з ним по місту – нехай звикає. Зовсім скоро йому потрібно буде орієнтуватись у Києві, як у себе вдома. «Жуку, жуку, де твій дім?» – майнула думка… Поряд із паспортом на полиці лежали новенькі права категорії «А» на ім’я того ж Кошарського Романа Андрійовича. Ціна питання – тисяча євро мінус двадцять відсотків (особиста знижка від дяді Льоні).
Наприкінці тижня до неї на роботі підійшов Бармалей і сказав:
- Привіт, Юлько, ану ходімо до мене!
- Зараз забіжу, золотце!
Вона заварила дві філіжанки кави і за хвилину вже заходила в «апартаменти» Бармалея. В апартаментах цих панував ще більший хаос, ніж зазвичай. Вона поставила філіжанки на стіл, відгорнувши, як і завжди, всякий мотлох набік, спитала:
- Чого кликав, любчику?
- Є пару питань і одна фінансова проблема!
- Я так розумію, технічні проблеми вирішено? – мало не підстрибуючи, запитала Юлія.
- Технічні – так, ну, плюс-мінус, а щодо фінансових – то потрібні будуть дві «залізяки», одна не впорається, і дві «ліві» IP-шки. Ну і, відповідно, два сеанси «блізості». Так що витрати подвоюються, королево!
- З приводу витрат – не проблема! А «блізость» тільки одна, а то ще звикнеш!
- Та ну тебе! Я ж знаю, що буде, як у казці про сороку-ворону: «тому дала, тому дала, а тому не дала»…
- Ну тебе до біса, насмішив, Бармалею! Так, це проблема, а які запитання?
- Одне, суто інтимне, щоправда «блізості» воно не стосується: про яку суму йдеться? Я маю на увазі суму переказу.
- Десь сто-двісті лимонів зелених, може, й більше…
Бармалей аж присвиснув:
- Ні фіга собі! Оце так! А в долю взяти не хочеш часом? Жарт, звичайно!
- Та тут справа не в грошах, а в принципі. Гроші віддам волонтерам. Одного «козла» треба провчити!
- О, вчити «козлів» – це моє! Я в колишньому житті, мабуть, пастухом був. А ти знаєш, що такі суми обов’язково «пасе» Служба Бракованих Унітазів? У ста відсотках випадків.
- Яка, яка служба???
- Читай абревіатуру!
- Ги!!
- Не «ги», а проблема, одначе…
- Тут йдеться про гроші з траншу МВФ і залучені такі «бонзи», що СБУ тут не при справах.
- Ох, куди ти мене завела, любко ти моя! Але, як на мене, що ризикованіше, то цікавіше, – в очах Бармалея затанцювали бісики, – все одно потрібно подбати про безпеку, а то, якщо вирахують, – з-під землі дістануть! Але мене чорта з два вирахують! Кишка затонка!
- Я у Вас вірю, містере головний хакер галактики! Гроші коли потрібні?
- Що швидше, то краще!
- ОК! Завтра будуть.
На тому й розійшлися… Завтра – вихідний, і треба було подбати про навчання Марсіанина стрільбі. Але стоп! Юлія повністю випустила з уваги один пункт, без якого увесь план летів шкереберть. А що, як Роман відмовиться стріляти? А от тоді – повний капут! Треба буде сьогодні ж поговорити з ним, можливо, розказати про мотив помсти, ну, не знаю, що зробити, але якось умовити. Після роботи вона забігла в супермаркет, купила дещо, щоб поповнити запаси, і з пакетами в обох руках переступила поріг квартири. Роман сидів на дивані, підібгавши ноги «по-турецькому», і читав, що би ви думали? Словник української мови Бориса Грінченка!!! Вона підійшла, обійняла його за плечі і сказала:
- Ідемо вечеряти, москалю!
- Най буде негр, аби не москаль, – почула у відповідь.
- Ого! Шкода що не чує папка пупкін!
- Путін – ла-ла, ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла, – наспівував Марсіанин.
- Ти де цього навчився? Оце так патріот! Москаль-патріот… Ходімо вже, чудо ти моє! – вона дала йому легенького запотиличника.
- Та по телеку футбол ішов, там таке співали…
Вони повечеряли, випили по келишку коньяку і сіли на дивані:
- Слухай, Романе, я тебе тоді підібрала в метро не просто так, а з метою…
- Зараз ображусь! – він жартівливо закопилив губи, – ну і яка була мета?
- Тут довга розмова…
- А ми кудись поспішаємо?
- Та ні, але ця розмова не буде надто приємною ні для мене, ні для тебе.
- Давай уже, розказуй!
- Ти мені потрібен, щоб виконати місію мого життя!
- Он як? А точніше?
- Слухай, є один тип, якого я ненавиджу з дев’яти років і якого хочу убити. Не буду вдаватись у деталі, двома словами: це мій вітчим, який зґвалтував мене ще зовсім юною. Отакі ось справи…
- От гад! Добре, а до чого тут я?
- А ти, Романе, маєш, власне, стати моїм спусковим гачком…
- Добре, але ти певна, що я можу когось убити? Я й сам не знаю тепер, що можу, а чого ні…
- А це ми згодом перевіримо.
- На мішенях? Одна справа – стріляти по мішенях, інша – по живих людях.
- Твоя правда! Тоді не знаю…
- Знаєш, мені вже декілька ночей поспіль сниться один сон, ніби йде якась війна, я вицілюю когось у приціл гвинтівки, вже готовий натиснути на гачок, як в останню мить відводжу гвинтівку убік. Весь час одне і теж, з точністю до кадру. Боюсь, що таке може повторитись і наяву.
- Бідний ти мій, Романе! – вона ніжно обійняла його за плечі і пригорнула до себе, відчуваючи до нього щось ніби материнське.
Марсіанин, здоровенний мужик, заплакав, як мале дитя:
- Нічого не можу пригадати, що за війна, хто воює, на чиєму я боці? Але враження таке, що це було насправді.
- Нічого, минеться! Спершу потренуємось на мішенях. А там побачимо.
- Добре! Давай.
Він так і заснув, сидячи на дивані в обіймах Юлії, а вона ще довго сиділа непорушно, боячись розняти ці обійми. Потім обережно встала, поклала його на диван, накрила ковдрою, загасила світло і просиділа ще з годину поруч, вдивляючись, як періодично здригалось його могутнє тіло, а обличчя спотворювала якась дивна гримаса. «Хто ти такий, Марсіанине?» – подумала Юлія.
Наступного дня задзвонила Дмитрові – інструктору з бойової підготовки снайперів:
- Привіт, Дмитре, це тебе Юлія турбує, пам’ятаєш ще таку?
- А, це та, що могла поцілити з відстані п’ятиста метрів в око комара, і про яку газети писали, що вона поклала в АТО зо два десятки російських снайперів? Ще б пак, пам’ятаю! Привіт!
- Слухай, ти можеш навчити одного товариша стріляти з СВД?
- Ну, якщо він не сліпий і руки не трусяться, – без проблем.
- Звісно, не задарма. Про суму домовимося на місці. То коли і де?
- Привозь його на полігон наступного понеділка о десятій. ОК?
- Добре, Дімасику! Цілую тебе!
- І я тебе!
На п’ятницю припадав Юлин день народження. Вона принципово не відзначала цей день ще з дитинства, коли від них з мамою пішов батько, саме у день її народження. Деколи, ще в шкільні роки, заходив привітати Коля, але кожного разу вона проганяла його, не брала ні квітів, ні подарунка. Потім перестав… Цього разу вона трохи затрималась на роботі і додому повернулась десь о дев’ятій вечора. Відчинивши двері, одразу помітила, що Романа немає вдома. Вона вже декілька днів довіряла йому ключі, він виходив, але щоразу був удома ще до її повернення з роботи. Цього ж разу його не було. Вона прочекала з годину і вже почала було хвилюватись, але десь близько десятої почула шкрябання у замку:
- Де це тебе нелегка носить, Романе?!
Роман з’явився на порозі зі здоровенним букетом чорних троянд, пляшкою шампанського і київським тортом. Уже з порога простягнув букет Юлії.
- Викинь усе це до бісової матері в смітник! Ненавиджу цей день! Але звідки ти довідався по дату моєї появи на світ і звідки знаєш, що чорні троянди – мої улюблені квіти?
Вигляд у Марсіанина був, як у побитого собаки.
- Та в Інтернеті трохи посидів – от і знайшов. А квіти купив навмання. Просто сподобались…
Роман не пам’ятав тільки того, що було з ним у минулому. На диво, всі звички та набуті раніше навички залишились незмінними: він вільно володів комп’ютером, мав феноменальну пам’ять, непогано куховарив, навіть інколи сам готував їм вечерю.
- То що робити з цим усім, викинути?
- Гаразд, давай уже квіти, став шампанське і торт на стіл, я зараз принесу келихи. Тільки свічок бракує…
- Я миттю!
- Та ні, це я так пожартувала невдало. Став, будемо бенкетувати, гори все вогнем! А де, до речі, ти взяв усе оце? У тебе ж немає грошей?
- Та так, трохи довелось попрацювати вантажником – от і затримався!
- А де ж це вантажникам платять на день по п’ятсот гривень?
- Та так, знайшов одне місце…
- Добре, наливай уже, з тебе перший тост!
Він наповнив келихи, встав і, злегка зашарівшись, промовив:
- За Тебе, гостинна господине! Кат зна, де б я був, якщо б ти тоді не підібрала мене в метро!
- Дякую, сонце! – відповіла, трохи соромлячись, Юлія.
Вони підняли келихи, випили. Так просиділи, не помітивши, як перейшло далеко за північ. Потім Юлія сказала, що вже час лягати. Розійшлися по кімнатах, а десь о третій над ранок Юлія несподівано прокинулась: Марсіанин стояв у дверях її спальні, очі його палали так, що було видно навіть у темряві.
- Чого стоїш, світиш очима? Ану стрибай сюди!
Юлія різким рухом відкинула ковдру. Чому вона це зробила, сама не розуміла … Можливо, тому, що їй стало шкода цього хлопця без роду-племені, можливо, тому, що в неї ніколи не було справжніх стосунків з чоловіками, можливо ще чомусь… Хто знає? Роман миттю опинився під ковдрою. Вона відчула його уста на шиї. Потім нижче, нижче, де закінчуються лопатки. Потім ще нижче – в забороненому місці, дозволеному тільки обраним. Потім? Потім тепло внизу живота. Потім? Він увійшов в неї настільки легко, що Юлія навіть не відчула звичного болю. Рухи його всередині неї були м’якими і плавними, з якоюсь дивною аритмією: один, два, три, пауза... Один, два, три, пауза... Потім? Потім гаряча хвиля розлилася десь там усередині і піднялася знизу вверх до пупка... Потім він ще довго не виходив з неї. Вони так і лежали, сплівшись докупи в одне ціле. Потім він заснув, а вона ще довго лежала з розплющеними очима і було їй якось щемно і солодко…
Після того випадку з вітчимом Юлія довго не мала чоловіків. Просто не могла мати їх фізично. В медицині це називається вагінізм. Не вдаючись до подробиць, це можна пояснити так: партнери при спробі статевого акту залишаються зціпленими докупи. У неї було вже декілька випадків вагінізму з різними чоловіками. Починалося все ніби добре, а коли доходило до інтиму – на маєш! Допомагала лише швидка. Юлія вже гадала, що в неї уже ніколи ні з ким і не вийде. Першим, кому вдалося зблизитись з нею фізично без негативних наслідків, був Артур, її колишній бойфренд. Можливо, тільки тому вона його так довго терпіла, незважаючи на численні їхні сварки і зради Артура. З Романом нічого подібного не сталося, не було навіть натяку на судоми, чим Юлія була дуже й дуже здивована. А зараз вона лежала поруч з ним і тихо плакала від щастя. Тривала ніч, ніч кохання, яке пускало вже перші несміливі паростки…
У понеділок вранці вони з Марсіанином прокинулися, зібрали деякі речі і харчі, вдягли камуфляжну форму, сіли в Юлине авто і поїхали на полігон під Києвом. Дмитра їм вдалося знайти не відразу – він був на дальньому полі для стрільби. Закінчивши заняття з нацгвардійцями, той підійшов до них. Це був десь років під сорок кремезний дядько з яскравими рисами обличчя: досить масивним гачкуватим носом і великою квадратною нижньою щелепою, що була ширша за його лоба. Вигляд його навіював жах на тих, хто бачив його вперше. Він, відповідно до своєї зовнішності, найчастіше обирав для спілкування маску циніка, щось на зразок доктора Хауса з однойменного серіалу. Але насправді це був добряк, який, якщо його, звісно, не зачепити, навіть мухи не образить.
- Привіт, Юлю! Оце і є він, отой твій «стрілець»?
- Так, знайомтесь! Роман – Дмитро!
- Дуже приємно! – сказав Роман.
- Мені буде приємно, якщо ти хоч раз із десяти потрапиш у «молоко».
- Не знаю, давайте спробуємо!
Дмитро подав марсіанину гвинтівку СВД.
- Знаєш де приціл і де спусковий гачок?
- Знаю, – відповів той.
Марсіанин на диво вправним рухом взяв гвинтівку, ліг на позицію, приставив приклад до плеча, пересмикнув затвор і спитав:
- А куди цілитись?
- Отам мішені, для початку на відстані сто метрів. Цілитись треба, наводячи хрестик у прицілі на центр мішені.
- Знаю!
- Звідки, цікаво?
- Не пам’ятаю звідки, але знаю!
- Тоді – вогонь!
Роман зробив десять пострілів, і Дмитро почав розглядати мішені в окуляр монокля на штативі. Що далі, то вигляд його робився більш ніяковим…
- Уперше за життя таке бачу! Десять десяток! Ану, спробуймо на п’ятсот метрів!
Відстріляні мішені лягли, натомість піднялися нові на відстані п’ятисот метрів. Знову десять пострілів – і десять десяток! Дмитро відвів Юлію убік.
- Слухай-но, – сказав він майже пошепки, – а цей тип не служив, часом, у спецслужбах? Таке вдається навіть не кожному СБУ-шнику зі снайперського спецпідрозділу після років тренувань!
- Не знаю, хто він. Він нічого не пам’ятає зі свого попереднього життя.
- А не прикидається? Я б радив бути з таким типом дуже й дуже обережним…
- Та ніби ні? Ні, точно ні! – твердо заявила Юлія.
- Дивись мені! В разі чого – свисни! Щодо стрільби, то мені тут нічого робити. Це мені треба вчитись у нього.
- Дякую, Дімчику! Скільки я тобі винна?
- Та за що винна? Я ж нічого не зробив. Він уміє все й без мене.
- Тоді просто ще раз дякую тобі красно! Щоб ти був мені здоровий!
- Дякую, дзвони в разі чого! У будь-який час дня і ночі. І придивися-но до нього прискіпливіше!
- Усе буде добре, Дмитре. Па-па!
- Бувай, Юлю!
Вони сіли в авто, і Юлія спитала:
- Справді, а звідки ти так добре вмієш стріляти?
- Не знаю, але враження таке, ніби я тримав гвинтівку в руках ціле життя.
- Добре, а по живій мішені потрафиш?
- Тепер, після тієї ночі, око не моргне і рука не здригнеться.
- Це добре!
Вони в’їхали у Київ і попрямували у салон вибирати мотоцикл. Роман відразу ж підійшов до спортивної «Ямахи» серії VMAX з об’ємом двигуна 1679 кубічних сантиметрів. До них відразу підбіг продавець-консультант і вкрадливим голосом почав розповідати про переваги цієї моделі. Такі мотоцикли коштували надто дорого і купувались досить рідко, особливо зараз, у часи фінансової скрути.
- Ти не розказуй тут, а тест-драйв давай! – сказав Роман.
- Надто дорога модель для тест-драйву!
Юлія дістала із сумочки золоту картку «Visa» і покрутила нею перед носом у продавця.
- О, прошу панства, без проблем, – він на мить відлучився і приніс два шоломи. – Будь ласка, але не більше години!
- Ти хоч вмієш їздити? – спитала вона Романа.
- Не знаю точно, але, здається, вмію. – відповів той, – Сідай, прокатаю з вітерцем!
Вони сіли – Роман за кермо, Юлія ззаду, і помчали! Майже зимовий вітер обпікав щоки. Юлія міцно обхопила Романа за талію, і вони летіли і летіли вперед і вперед зі швидкістю світла у безмежність і у невідомість…
Так невідомість… Що ж чекає їх напередодні?
|
у Вас 
0
