Зігнувшись, йде по вулиці старенька.
- І знов сама… - шепочуть люди вслід.
Нікому не потрібна стала ненька.
Не їдуть діти… Їх пропав і слід.
Поки були здоров’я в неї й сила,
Їй дітям все хотілося віддати…
Щодня трудилась й по землі ходила -
Дітей ласкаво зустрічала мати.
Зуміла всіх на ноги їх підняти
(Їх семеро було, а зараз п’ять).
Навчила всіх їх жити й працювати,
Лиш не змогла людську їм душу дать.
Час плинув… Стала матінка слабою.
Та біля неї діточок нема…
Бо заросла їх совість трин-травою,
І в душах їх - колюча вже зима.
Зібрались діти провести нараду,
Іще при рідній матері живій.
Кудись подіти матір усі раді,
Щоб в спадку захопити «кусень» свій!
Ніхто не хоче рідну неньку брати.
Зіпхнули матір одному з синів…
Не хочуть діти неньку доглядати,
Вже брат стареньку до сестри відвів…
На щастя, мати швидко схаменулась,
Подумала… і з хати не пішла.
Жахнулась! Під чужим би тином гнулась…
То ж вік свій в рідних стінах дожила…
***
І не подумали ті дочки і сини,
Який то приклад своїм дітям подають!
Що постаріють, колись з часом, і вони...
А їх в притулок, безпорадних, віддадуть...
09. 05. 2002 рік
Світлина з інтернету
у Вас 
0
