Нахиливши голову до дверцят, Обійнявши донечку чи сина, Ти в авто чекаєш чоловіка, А зі мною йде моя дружина.
Ти сидиш, замріяно-щаслива, Я іду – обійнятий і гордий. Світить ніжно сонце вечорове На осіннє плетиво природи.
І ніхто, крім нас, не помічає Снігу, що посипався раптово, Що, згадавши давню передмову, Ми удвох читаєм післяслово.
Розвело життя, перемололо Ті щасливі порухи душі. Тільки пам’ять проситься на руки, Мов дитя в заплаканій межі.
Тільки руки рвуться до ромену, Із сердець вичавлюють вогонь, Тільки вечір терпко червоніє, Спогади притиснувши до скронь...
Та обличчя вираз не змінивши, Заховавши полум’я в повіках, Я іду з дружиною і сином, Ти в авто чекаєш чоловіка...
|