Облітало листя зі старого дуба

Облітало листя зі старого дуба,

Певно, вже останнє на його віку,

А на серці туга, а на серці згуба,

І печаль туманна крізь сльозу гірку.

Ой ти, дубе-дубе, ти ж прожив століття,

Чом стомився раптом і відходиш в даль,

А на серці в’яне, не цвіте суцвіття,

Крізь сльозу гарячу світиться печаль.

Прилетіла пташка до сухого дуба,

Сіла, щебетала, аж луна кругом,

А на серці іскра, а на серці любо,

І маленька радість крізь сльозу бігом.

Думалося дубу, що його та пташка,

Вітерець повіяв, він зашелестів,

А на серці біло зацвіла ромашка,

А на серці мрія із забутих снів.

І хоч дивні трелі линули з-під дуба,

Та сиділа пташка на кущі бузку,

І вертали в серце і печаль, і згуба,

І нестримна туга крізь сльозу гірку.

Ой ти, дубе-дубе, не дивись на пташку,

А дивись-но краще на свої літа,

А на серці в’яне, не цвіте ромашка,

А на серці чорні від дощів жита.

Проминули зими, весни брали гору,

Зеленню бриніли між дубових віт,

А на серці трухло, випрівало горе,

А на серці знову прокидався світ.

Ой, пташино мила, ой, пташино люба,

Хай ти й недосяжна, все ж співай між літ,

Бо якщо до світу повернула дуба,

То невже до серця не повернеш світ.