кохають, бо наказує природа,  

і мозок її слухає мовчазно,  

кохають, щоб не буть нещасним,  

кохають, бо така воля народу. 

кохають, на початку, безгрошово,  

не цінячи ні долари ні гривні,  

кохають голосно й безмовно... 

та, час прийде, або уже прийшов,  

й кохана, раптом, хоче вже не слів,  

не поцілунків, а прикрас із перлів,  

і золотих каблучок, і сережок,  

квартири, хати і автомобіля,  

її вже більше не цікавить цвіто-зілля,  

ані мед слів, ані закоханість в очах- 

їй, враз, стає важливо, щоб лишитись при речах,  

а, якщо в тебе, лицарю, того нема,  

забудь тоді кохання- все дарма! 

тоді, одразу, станеш ти "ніким",  

і непотрібним, і недобрим, й божевільним,  

бо, та, яка кохала, живе y світі вільнім,  

і хоче всього, що блищить,  

всього того, ціна якому гроші,  

і- немалі. й вона шукатиме причини,  

аби коханого назвати і причинним,  

і недолугим, і дурним- йди собі від мене! 

кохання закінчилося зелене,  

почалося рожеве чи блакитне- 

вино п`янке й тендітне,  

й твоя кохана- вже не українка,  

а - полька із шляхетних королів,  

її возносять Рим і Львів,  

а ти програв, дештак-невдахо! 

бери торби і свої лахи,  

забудь про шлюб і про присягу в церкві,  

слова кохання- уже мертві,  

лиш запитання слизькі, наче змії,  

ну, й що, що ти багато так умієш? 

а, нам не треба, бо за це не платять,  

викинь любов й вірші` свої в багаття,  

бо твоя мила вже тепер багата. 

Іван Петришин