Весняний трунок

Позвикали до розлуки, прижились у порожнечі

І покірно прямували у колишню самоту,

Як ведмеді білі, знову повростали в холоднечу,

Як кроти, вживались тихо у довічну сліпоту.

І не знали, і не знали, що на дальнім перехресті

Місяць в повні нам підкине в нашім світі повноти,

І ведмеді білі в літі нам в теплі не являть честі,

Відійдуть, а з ясним сонцем десь пощезнуть і кроти.

Як весною бджоли в’ялі, ми покинемо дуплянку,

Оглянемося довкола і відчуємо весну,

І на двох в один ми голос заспіваємо веснянку,

І калину віднайдемо нашу спільну запашну.

Як метелики барвисті, ми нектар зберемо з квітів,

Як забитий подорожник, розвернемо зелен-лист,

І як князь, що між походу царство дивне запримітив,

Ми ввіллємося у диво під шпаків веселий свист.

Обів’єш мене руками, як берізка сонях ранній,

Поцілуєш, як цілують голуби своє крило,

Пригорнешся, як горнуться до любові в день останній,

Щоб останньої години до край світу не було.

Заплетемося у трави, наче річка в берег власний,

Наберемо повні жмені парашутів із кульбаб,

І з куточків губ зірветься зайчик усмішки прекрасний,

Ти його вустами зловиш, віднесеш до царства зваб.

А між цвіту яблунь білих, знаю точно, що лисичка

Знов загубить хитрі очі, так бувало вже не раз,

І з кульбаби парашути полетять десь на травичку,

Бо потрібні вільні руки, бо минув розлуки час.

Хитрі очі ми знайдемо, як розвідник штаб у лісі,

Допитаємо їх ревно в казематах солов’їв,

І попросимо ми вітер, як одвічного гульвісу,

Грай на скрипці, щоби люди не почули наших слів.

Десь у хмарах жайвір дзвінко оголосить, що фотограф,

Що усе, мовляв, він бачить, натякне нам на хабар,

А мураха зовсім поряд нас вусами, як томограф,

Залоскоче і просвітить аж до самих дальніх чар.

Доведеться нам у житі жайвору ловить дарунок,

І поставити мурахам досить добрий могорич,

Хай ввіллються разом з нами у весняний ніжний трунок,

Я тебе покличу в нього, ти також мене поклич.

Свіжий лист травневий клена приголубить наші руки,

Чорний жук якийсь по ньому прокладе свої сліди,

Згоден я, аби лиш жук той не проклав слідів розлуки,

Бо при зустрічах в раю ми, а в розлуці – між біди.

Сонце гляне поміж листя на поляну для бенкету,

Жайвір раптом схаменеться, п’яно зрине в небеса,

І співатиме цвіркун нам свіжовивчені сонети,

І їх слухатиме з нами, світ цілуючи, роса.