Тебе жаліють, плачуть над тобою,
Ридають гірко разом, в унісон…
Вколисують свідомість й захищають,
Твої страхи і, мабуть, навіть сон…
Та чи, насправді, благо це життєве,
Чи сил додасть оплакування це,
Якщо не здатні хоч одне миттєве,
Доречне й гостре підказать слівце?
Чому, коли благаєш допомоги,
Проігнорують, обливаючись слізьми,
Ховаються, щоб не зійшлись дороги,
Якщо ще вчора намагались поряд йти?
Не друзі це і, навіть, не родина…
Бо егоїстів в нашім не було в роду,
Якщо нема поради у важку хвилину,
То лиш болючого ще дають жалю…
Ті , хто жаліють лиш отак публічно,
Вампіри у твоїм, мабуть, житті,
Втішаються коли тобі не втішно,
Та вихваляються які вони круті…
Не тішся жалістю – вона нікчемна,
Хоч видається, що підтримки додає,
Бо заздрість справжню треба заслужити,
Яка зміцнить надалі все життя твоє.
13.11.2019
#поезія_Іванна_Осос
| 
у Вас 
0
