любов чи є, а чи нема,
є відчуття родини,
всі статус маємо людини,
й усі ми- з України.
колись мій дід,
який прожив чимало літ,
узяв у руки прут й зламав,
й сказав, що одного зламати- легко,
а, потім, взяв дванадцять прутиків докупи-
зламати їх було вже неможливо-
і, зовсім це- не диво:
разом челядники- непереможні,
про це, напевне, чув вже кожний.
тому триматися усім слід разом.
так, були і злість, й важкі образи,
й, можливо, що любові вже й нема,
але- дарма!
допомагайте кожен кожному, як можете,
бо ми- усі людські істоти,
і ними будемо ми доти,
поки ще бачимо і чуємо слова своєї мови,
поки ще розуміємо розмови,
поки ще хочемо вітатися взаємно.
можливо, не усі ті спогади приємні,
можливо, що залишилась одна повага,
але, аби не щезнути, потрібна нам відвага,
навіть, коли й повага висохла, як дощ,
коли квіти любові перейшли на хвощ,
коли нам і не хочеться стрічатись,
коли- усе одно,
й усе перегоріло,
залишились лише душа і тіло,
й слабка надія на можливе зрозуміння,
бо є у нас ще і таланти, і уміння,
то ж будьте разом
у просторі із часом,
не забувайте й не прощайте,
коли не можете оце вчинити-
усе одно, якось же треба жити,
а справа Роду- то понад усе:
слід хоча б пам'ять добру по собі лишити,
і будувати, і ділитися, й творити...
любов чи є, а чи нема,
є відчуття родини,
всі статус маємо людини,
й усі ми- з України.
Іван Петришин
|
у Вас 
0
