1. Ось вона – країна Світлого майбутнього! Партія – єдина, Справедливіша за Бога забутого! Ми йдемо – вперед! І нічого, що в саму прірву, Адже нас веде Світло партійного німбу! І нічого, що скрізь – Руїни душі, храми злості, Червоні ріки, ріки сліз, Людськії кості. Як у відомих казках Про Бабу Ягу люту, Що в наших дітях викликала страх Темними вечорами лютого. Не дивуйтеся ж, дітки. Тепер Це І Є Світле Майбутнє! Незгодних посадимо в клітки – Це рішення правильне, путнє. Добро і зло поміняти місцями – Невеликий гріх, А ті, хто зайве слово сказали, – В дерев`яне ліжко тих. Та й до чого церемонії? Просто в сиру землю. Краса, порядок і гармонія В країні цій веселій. Не псує краєвиду Дитяча труна. Вихід закрито – Така собі весела гра. Ідея світлого майбутнього Фарбує душі чорнилом, Скільки страждання лютого Вона спричинила. І до чого ж любо На березі червоної річки! А Насті, Олени і Люби Вже не носитимуть яскравії стрічки… 2. Земля, де такі ніжні трави, Де безкраї сині океани І дивної краси – Ліси. Обіймає цю планету Добре, синє небо, Якому птахи співають сонети. Чого ж іще для щастя треба? А Сонце – як око Всевишнього – Світиться любов`ю і теплом, Даючи все для миру вічного, Для життя правильним шляхом. Співайте, радійте й любіть, Бо ж любов радість несе, Дорогою щастя ідіть, Адже ж для цього маєте все… 3. Як жахливе безглуздя людське – Голодомор… І хтось, як Бог, вирішує все За завісами штор. Хтось кожен вечір Має хліб, вино і солонину, А хтось обіймає за плечі Голодну дитину. Тисячі тисяч років Життя людського Скосив закон п`яти колосків. І від горя такого Сонце плаче, Сонце чорніє. І навіть надія Уже не жевріє. Яке божевілля і страх, Весь людський біль у очах Тої, що зрозуміла – Вона. З`їла. Власну. Дитину. Мені страшно, я не можу зрозуміти, Як людство власними руками Знищує себе, як можна бігти Цими червоними шляхами В саму, саму безодню… Я не зрозумію ні сьогодні, Ні завтра – ніколи – Того плачу, страждання і болю. Як – морити голодом Живих людей, Коли навколо – хліба золото?! Як це - ховати власних дітей? Невже на гору трупів сходження Коштувало розстріляного Відродження?! Мені боляче за тих, Хто взяв на себе стільки гріха, Хто живу безмежну душу зчорнив, А з нею – море любові й добра. У кожної людини є те море – Душа, що не боїться вогню і стужі. І в кожного – особиста воля Проміняти те море на сіреньку калюжу. Тиха радість і спокій За тих, хто зміг ці страждання знести, В порі цій криваво-чорній Світло душі зберегти, Світло любові, тепла, чистоти. 4. І в цілому Всесвіті місця замало, Щоб вмістити біль Того, Хто так любить і безмежно страждає, І бачить купи сміття гнилого Там, де ростив Для нас Він прекрасний сад Без бурі і злив. В ньому Сонце і янтарний виноград… Як жахливе безглуздя людське – Голодомор… І хтось, як Бог, вирішив все За завісами штор.
|