* * * А давай ми з тобою втечемо далеко на який-небудь острів, де хвилі шепочуть. Там десь сонце у морі – як в небі лелека, і хмаринки, що з чайками гратися хочуть. Чи віднайдемо світ, де немає нікого – на далекій планеті у зорянім гаї. Там озера у спокої лісу німого вкриті сріблом світил неземних небокраїв. Ми присядемо поряд, торкаючись наче непомітно руками чи поглядом ніжним… І мовчанням образи усі ми пробачим замість слів, що камінням вважали наріжним. Хай без нас ненадовго Життя, наче річка - освіжиться вода, розпогодиться небо. Нашу знову у храмі запалимо свічку і помолимось вдвох, бо, напевно, так треба… А до краю здивований світ зашепоче, коли ми повернемось, сплітаючи руки, не згадавши, що хтось нам журбу напророчив і розлуку під заздрісне каркання круків... Не звучатимуть часто слова заповітні - замість них скажуть очі про це щохвилини. Просто ти заглядай в них, моя зоресвітна, моя квітонько люба, кохана перлино…
|