* * * Стелися, барвінку, ти вже на межі. Громами покраяно тишу. І в нашім саду постерунки чужі Листи у світанки не пишуть. Ми стали хиткими. І вийшли на прю, Сховавши всі витівки часу... І тільки якусь промигтілу зорю Піймали в невипиту чашу. Парує узбіччя. Святкує лоза Народження власного трунку. І падає, падає тихо сльоза У пломінь мого поцілунку.
|