Історія однієї самотності

Марійка діяла так само: впевнено крокувала до повного знищення себе як особистості. Вона завжди була ніби сама собою, але ніби зовсім іншою. Така звичайна, приємна, завжди привітна, весела… З іншого ж боку, іноді зовсім поглинута своїми думками, заглиблена у власні проблеми. Усі знайомі просто дивувались наскільки дві абсолютно різні особистості можуть уживатись у одній людині. Але єдиного вони не помітили: як тихо, спокійно, без метушні вона покинула їхні життя, наче розтанувши в повітрі.

Насправді ж вона просто поїхала в мегаполіс у пошуках самотності. І це їй вдалось: у великому місті із величезною кількістю людей будь-хто відчуватиме себе викидом суспільства. Та й не те, щоб викидом, просто тим, хто ніколи нікому не потрібен.
Однак Марійку це не засмучувало: вона саме цього й добивалась. Їй подобалось бути самотньою, плакати через невдачі, тихо насолоджуватись гаміром цього галасливого багатомільйонного міста. Однак з часом дівчина зрозуміла, що для життя у великому місті потрібні кошти, й до того ж чималі.

Тож вона вирішила розпочати пошук роботи. Це було важко: таких як вона були тисячі. Багато саме таких от простих провінціалів, що прагнули добитись успіху в житті. Між нею і ними різниця полягала в тому, що Марійка хотіла заробляти лише на проживання. І їй все ж завжди вдавалось добиватись того, чого їй хотілось. Марійка була талановитою художницею, тож знайшла собі роботу дизайнера інтер’єру у досить хорошому й прибутковому агентстві із назвою “Будівельний MAKE UP”. Зарплатні ледь вистачало на проживання та оплату житла. Копійчини, що залишались, дівчина відкладала на брендовий одяг, що був вимогою тамтешнього дрескоду…

Минуло три роки… Мері (відчуваєте різницю???) абсолютно змінилась: колись самотня й одинока дівчинка, тепер заледве не леді, що знає собі ціну і завжди знаходиться в центрі уваги. Агентство перейшло до її рук, і стало одним із найвідоміших у місті. Всі знали її як товариську дівчину, талановитого дизайнера; вона ніколи не дозволяла сумувати людям, що були довкола неї.

Та серце її все ж пустувало… хоча ні… Була людина, про яку вона забути так і не змогла. Подумки вона називала Його “глибоке минуле”. Життя змінило все довкола неї, окрім кохання. Воно так і не зникло, навіть не зменшилось ні на краплинку. Сердечну порожнину вона заповнювала рутиною, щоденними дрібними турботами, розвагами.

По закінченні насиченого дня, Мері дуже любила приходити додому, в свою 3-кімнатну квартирку, тиху й затишну; випивати келих дорогого вина, отриманого в подарунок від вдячних клієнтів, яких в неї було чимало. Після чого вона сідала на широке підвіконня і милувалась краєвидом, що розкривався з вікна десятого поверху. Так минали місяці…

Аж раптом одного дня вона зрозуміла як сильно їй осточортіла буденність її життя. Чогось не вистачало, неначе частини її просто не було, якась діра, що проходила крізь усе тіло… Отак без усіляких пояснень…ЩОСЬ БУЛО НЕ ТАК. Вона почала замислюватись над тим, в чому помилка, де вона похитнулась… Згадуючи все до останньої миті, вона стрепенулась.

Раптом щось сильно їй не сподобалось… Вона відчула, що зовсім втратила себе, свою неповторність. Мері ще ніколи так не гидувала собою, як тепер. Їй здавалось, що нічого більш сірого й звичайного просто нема. Вона згадала, як друзі увесь час милувались її неповторним стилем, щоразу новішою вигадкою… А тут вона стала тим, кого найбільше ненавиділа - розфарбованою манекенницею. Найбільше її лякала думка, що вона зрадила себе, адже колись дала обіцянку, що ніколи не перетвориться не «ОТЕ…» як вона казала…

Вона випустила келих з рук… Червоне вино одразу ж пролилось на світлий ворс килимка просторої вітальні. Мері одразу ж кинулась витирати пляму, але зовсім не через те, що пляма могла не відіпратись, а лише тому, що це відвертало її увагу від важливішого й серйознішого: вона боялась зізнатись собі, що прогнулась під те суспільство, яке вона уникала і ненавиділа.

Тієї ночі вона спала дуже неспокійно… Та і сном це не назвеш – година спокою після кількох пігулок заспокійливого… Ніч минула в роздумах як тепер все повернути назад, хоч трішки підлатати діру в її особистості.

Вранці вона за звичкою спалила дві цигарки за філіжанкою гарячої міцної кави… Мері подумала, що вже субота, тож можна походити по магазинам, купити новий одяг… Відродити свій, той рідний неповторний стиль.
Мері повернулась додому близько сьомої години вечора, геть стомлена, практично виснажена походом по магазинам… Але цілком задоволена придбаним, і врешті, трішки … собою.

Весь недільний день вона красувалась перед дзеркалом, усвідомлюючи наскільки рідним їй було те красивеньке відображення у дзеркалі. Того дня вона палила надзвичайно багато, а кави було випито, мабуть, місячний запас.
Прокинувшись о шостій ранку наступного дня, Мері не наважувалась піднятися з ліжка, адже це означало показати світу себе такою, якою вона була. Вона ще годину стояла перед дзеркалом вдивляючись у все більш і більш знайоме відображення… Саме тієї миті вона зрозуміла, що можливо їй не настільки вже й начхати на чужу думку, але зараз її було дещо байдуже: вона повернулась до себе. Більше не було тієї порожнини всередині. Вона знову отак наївно посміхнулась і була цілком закохана в себе нову-стару.

Варто було бачити здивовані вирази облич її працівників: вперше за майже 4 роки Мері була сама собою, без викрутасів. Вона випромінювала якусь незрозумілу енергію, все навколо наче оживлялось. Мері ловила на собі дивні погляди працівників, які явно зовсім нічого не розуміли.

Перше, що спало на думку Люсьці (її, мабуть, найближча товаришка): «Вона стопудово втріскалась в того чорнявого з презентації. »

Люська була привітною блондиночкою, яка тільки те й робила, що збирала усі історії, і тихо переварювала їх в собі… І що дивне, ніколи не пліткувала… Сама інформація була для неї якоюсь дивною енергією. Люська знала, що Мері якась насправді не така проста, як могло здатись на перший погляд. Але така зміна образу зовсім не вписувалась у історію, яку вона склала. Тож варіант з «чорнявим» здавався їй набагато більш зрозумілим.

Що ж, Мері й справді поїдала його очима, а Люська все коментувала: «Та припини! Ти його зараз роздягнеш поглядом.» «Ну-ну… Ось ти й попалась. Знову ти за своє… Він вже геть засоромився!» І щоразу так мило та єхидно посміхалась.
Мері просто і майже спокійно пройшла до свого кабінету, з кожним кроком все більше посміхаючись. Одразу за нею прослизнула Люся. Вона питала, не замовкаючи, з кожним словом все більше підвищуючи голос. Мері не встигала зрозуміти питання, не те щоб відповісти на них.

Вони з Люською до обіду сиділи в кабінеті, потягуючи каву. А по обіді «змились» на коньяк… «а там побачимо ». Вперше за всі роки, що вони пропрацювали разом, Мері відкрилась добродушній Люсіньці. Вона знала, що далі неї розповідь не піде. Виною, можливо, був випитий коньяк, вино, випалені цигарки, а може просто нестача спілкування у таку важливу для неї мить.

Ціла ніч проминула як одна година… Під ранок обидві дівчини були геть виснажені розмовами, алкоголем та тютюном. І вирішили прогуляти ще один робочий день

- До чорта! Моє агентство - роблю що хочу. – сказала, посміхаючись, Мері.

- А я? - заледве промовила блондиночка.

- Думаю твоя шефиня пробачить.

Після цих слів вони ще трішки посміялись, а потім заснули. Прокинувшись, Мері відчула якесь незрозуміле полегшення. Розмова вочевидь пішла їй на користь.

Не зважаючи на те, що була зима, сонце яскраво світило у віконце, і солодко потягнувшись, Люська пропищала:
- О ні!!! Тільки не похмілля! – і тихо поповзла на кухню.
Там Мері вже заварювала каву.
- Доброго ранку, юні алкоголіки! - знову відчуття щирості її посмішки зігрівала душу.
- Привіт, Михайлівна! А це ти навмисне кричиш?!
- Ну ось! Я тут карячусь, їсти готую, і от тобі вдячність.
Дві, фактично, подруги тихо посміхнулись.

Протягом дня мобільний розривався від дзвінків: не так то просто самій не з’явитись на роботі, та ще й секретарку забрати із собою.

Взагалі, познайомились вони у метро… Тоді ще Марійка, вона помітила дівчинку зі світлим волоссям та темними карими очима. Вона сиділа на маленькому стільці і пропонувала намалювати портрет або ж карикатурку. Тоді Марійка вже мала роботу, і не абияку повагу у шефині. Тож вона попросила дівча намалювати їй портрет, і за 30 хвилин вона отримала чітке ідеальне зображення свого милого личка. Воно здалось їй навіть кращим, ніж те, що вона щоранку бачила у люстерку. Якось отак просто зав’язалась розмова, вони обмінялись номерами телефонів, і вже за тиждень працювали разом: Мері – дизайнер, Люська – просто передавала розпорядження тодішньої начальниці.

З часом, Мері стала господаркою всієї агенції, запропонувала Люсьці посаду головного архітектора-дизайнера. Але білявці подобалось те, що вона робила – постійне спілкування, інформація, до того ж, вона знала, що її проекти Марі (так Марійку називала тільки вона) завжди друкувала на перших сторінках каталогів, поруч зі своїми.

Тепер вони сиділи за столом із дуба і потихеньку потягували міцно заварену «смолу». В цьому було щось вище, ніж просто мовчанка… Люська ніколи не бачила причини якоїсь незрозумілої поведінки Марі, але тепер все стало на свої місця… Чомусь саме ось ці день і ніч так багато змінили у житті Марі. Вона зрозуміла, що люди поважають та обирають її далеко не через стиль в одязі, манеру поведінки на людях, а просто через саме ставлення до людей, відносини із клієнтами, майстерність у роботі, дбайливість у виконанні.

З кожним днем її поява на роботі в новому образі вже не здавалась чимось дивним, надприродним. Працівники почали звикати до такої Марі… Зараз вона дозволяла всім так себе називати.

Але серце так і не наважувалось впускати когось у своє серце. Вона колись занадто сильно обпеклась, щоб дозволити собі пережити таке ще раз. А той чорнявий, Максік, виявився нічого так парубком. От тільки щось в них ніяк не клеїлось… Марі весь час тікала від розмов, їй вистачало мовчанки та прокидатись разом вранці. А йому дедалі більше допікала її відверта зрада з роботою. Він увесь час повторював:
- Я не прошу обирати, просто хоч скажи, що я на одному рівні із твоєю роботою. Цього буде достатньо.

А Марі спочатку так і казала, але потім послухала Люську, і нарешті сказала правду:
- Невже і справді достатньо того, що робота не важливіша за тебе? Справді? А мені недостатньо…Вибач, але я не можу отак змушувати тебе бути поруч. Я не зможу бачити такий щирий погляд, і не мати можливості відповісти тим самим.

Ось так безглуздо, наговоривши багато однакового різними словами, вона порвала із ним.
Дірка всередині залишилась, щоправда вже не така велика, але вона була.

Марі почала щоранку прогулюватись у парку. Свіже весняне повітря ніжно обіймало її легені, нейтралізуючи дію смоло подібного тютюну. Одного ранку до неї підійшла старша жінка, і почала розповідати про те, як шкідливо смалити, наскільки сильно це може вплинути на подальше життя, майбутню дитину… На такі розмови Марі навіть не звертала увагу. Вона знала, що живе лише раз, тому не збиралась марнувати життя на спроби кинути цю звичку. Марі не збиралась сидіти і думати чим би зайнятись, щоб не смалити.

- От знайду любов – кину.

Вони з Люсьою щодня дискутували: вона хотіла кинути, але хотіла підтримку зі сторони подруги.

Одного ранку, як зазвичай, прогулюючись парком, Марі зустріла у натовпі до болю знайомий погляд… Так давно вона прагнула його побачити, але тепер ледь не кричала від жаху, що так нестримно сильно і боляче обпікав рану, всю її, ззовні, зсередини.

Він ніби не повірив своїм очам. Марі була готова кричати до нього, але не могла вимовити й слова. Все здавалось неправильним. Вона обернулась і попрямувала у зовсім незнайомому напрямі. Його остаточної реакції вона не бачила, та і не була впевнена, чи хотіла б. Але щось так і торочило: «Не обертайся!!!»

Близько 15 хвилин вона отак йшла по скверику. Вона боролась. Сама з собою, зі світом… Вела жорстоку війну не на життя, а на почуття… Коли вона насмілилась нарешті обернутись, то усвідомлювала, що нікого там вже не буде. І те, чого вона так старанно прагнула, десь далеко в натовпі.

Раптом хтось схопив її за руку. Від несподіванки Марі закричала. Ці очі… Такі рідні карі очі, знайомі…кохані… Останню думку вона одразу ж викинула з голови. Вона не була готова до такого.

- Привіт!- цей ніжний голос наче вкривав всю душу льняним полотном, покривав всі рани.

- Привіт!- її голос тремтів як травиночка на вітрі.

- Оце так!Я в шоці! Так ось де ти була. А ми взагалі в… ступор впали, як дізнались, що ти десь зникла… Я навіть не знав, що думати. А тут дивлюсь... Очі, одразу їх впізнав. – Марі одразу ж відчула як щічки почали спалахувати. – Щоправда, спочатку засумнівався, коли ти відвела погляд, але потім по ході вже на 100 відсотків впевнився, що це ти… ну… Як ти??? Чому вирішила тоді втекти?

- Хм… Знаєш,так багато інформації, питань. Мені думаєш не цікаво як ви всі там… Досі сумління вбиває за те, що я не телефонувала… Просто тоді все здавалось таким правильним, а потім… я заплуталась…от кілька місяців як знову жити почала…

Він явно не розумів, що вона мала на увазі.

- Та… Довго розказувати... А ти тут на довго?

- Ну… Я вже майже пів року як живу тут.

- Справді?- Марі намагалась приховати весь біль, що починав випікати усе тіло.

Вона швидко почала шукати по кишенях цигарки… Нерви здавали. І це було більш ніж очевидно. Саме в палінні Марі знаходила розраду, якийсь порятунок, коли не знала, що сказати.

Близько 20 хвилин вони стояли мовчки: він не відривав погляду від неї, а вона все палила, лиш іноді підводячи очі… Раптом дзвінок мобільного перервав тишу:

- Привіт! Я розумію, ти там начальниця, і все таке… Але в нас презентація за годину. – Толерантність і доброта голосу Люськи одразу повернули її в реальність.

- Ффак!- Марі обожнювала американську лайку. – Слухай, я вже лечу, віриш, геть з голови вилетіло. Буквально за 15 хвилин буду….І ще, Люсь, купи мені заспокійливе, а то я чомусь так нервую…

Почувши останнє речення він легко посміхнувся. Щось в грудях дівчини обірвалось.
- Гаразд, скоро буду. О! Ледь не забула, каву…

- Ну ти даєш… Коли це я чекала твого прохання? – в слухавці почувся сміх. – Давай, вумен! Стрілою сюди!

- Ага.

Він стояв і не надто розумів, що відбувалось. Просто чекав чогось.

- В мене там…е-е-е…Справи. Презентація в агентстві, хочеш, поїхали зі мною. Покажу тобі тепер моє непогано оплачуване хобі, білявку «Супер – розум». А там, побачим, може якоїсь кави захочеться.

- Гаразд. Можна спробувати. А це нічого? Начальство не буде проти?

- Облиш! Та і що те начальство? – внутрішня посмішка так і прагнула визирнути на світ.

- А ти зовсім не змінилась, все така ж маленька бешкетниця…

«Якби ж то… Знав би ти все те, що я пережила. Ні, правильно, краще тобі нічого не знати.» По дорозі до офісу вони говорили мало, тільки збентежено коментували свою несподівану зустріч.

Марі майже нічого не слухала. До неї зрідка доходили якісь слова, уривки речень. І вона автоматично повторювала «Ага…», «Так дивно…»… Вона думала… «Чому саме зараз, коли я вирішила відкрити своє серце? Знак? Та ні, навряд… Ффак! І чого це я його покликала з собою… Серце, мовчи, не калатай так шалено. Ну чому? Я ж змирилась, все ж почало налагоджуватись. Чи може так і справді мало бути? Лише питання… Хто мені відповіді даватиме?»

Вони вже заходили у офіс, і Люська чекала біля ліфта із гарячою кавою та папкою в руках.

- Молодець! Ти і справді за 15 хвилин встигла, і це з нашими дорогами! – вона мило посміхнулась.

- Старалась! Заспокійливе взяла? Нерви здають…

- Та ще б!- явно не двозначно промовила білявка. – Все в кабінеті.

- Дякую, з мене кава! До речі, це Нікіта. – вона намагалась стримати хвилювання в голосі.
- Можна просто Нік!- промовив він, і протягнув долоню.

- Люсінька. Можна просто Люся. – цікавість в її голосі була надто очевидною.

Таким вона його й описувала… Високий, чорнявий Нік стояв в очікувані Марі. Сильні руки, гарна горда постава. Він втілював всі мрії та ідеали жінок Його милі карі очі все ще дещо збентежено блукали по офісу. Він ніяк не міг повірити як сталось, що за кілька років Марі досягнула такого… Щось в його очах було неспокійне. В його голові лунали різні думки… Він так довго цього чекав, шукав її. Він не зміг змиритись з її «зрадою». Йому здавалось, що все було добре… Вони були друзями. Ну нехай поцілувались кілька разів, потім вона втекла. Причини він зрозуміти не міг.

Але саме він був причиною тієї втечі. Марі знала, що не зможе довго знаходитись біля нього і мовчати. От і поїхала.

Тепер же вона стояла і розповідала про пропозиції, новинки дизайну. Але думки її були поглинуті зовсім іншим, чимось вищим. Це не давало їй спокою, адже вона знала, що все знову повториться… Тільки цього разу вона могла не вижити чи просто знову втекти.

Після майже години очікування, Нік знову бачив рідні карі очі. Все виглядало так, ніби вони вже давно кохали один одного. Марі увесь час казала якісь нісенітниці, спалювала цигарки одна за одною… Їй здавалось, що серце заспокоюється, коли легені огорнені до останнього атома нікотиновим димом.

Мовчанка… Вона давалась Марі найтяжче. Вона одразу ж починала червоніти, відводити очі, а він якось розгублено посміхався.

- Може на каву?- першим порушив мовчанку кароокий красень.

- Можна… По дорозі заїдемо в супермаркет, треба якогось вина… Можна сказати, привід є. – щось дуже голосно кричало їй протилежне, і вона ледве вимовляла звуки.

Дорога в машині також супроводжувалась мовчазною тишею. Це різало вуха, але ніхто не наважувався промовити й слово. Вийшовши з машини, Марі відчула якесь полегшення.

Можливо, через те, що це був будинок, де знаходилась її квартира., так би мовити, своя територія. Чи можливо, через той галас, що був усюди. Так чи інакше, але вона була спокійніша. Щойно зачинивши авто, Марі потягнулась за цигаркою, довго шукала в сумці, аж доки Нік не вказав на кишеню легенької курточки. Вона дістала нову пачку цигарок, і вони обоє засміялись. Вони сиділи під під’їздом на лавочці і тихо вдихали вбивчий дим. Ця тиша вже не була так сильно пронизана електричною напругою. Зрештою вони все ж таки піднялись у квартиру.

- Ну ось! Знайомся, це моя діра. - лагідно промовила дівчина.

- О-г-о-о-о-о! Мені б хоч половину цієї «діри»!!! – посміхнувся він.

Так, її квартира й справді була великою. Не зважаючи на те, що вона містила три кімнати, кожна з них була майже палацом. Кожна кімната, кухня, все було оформлено в різних стилях. Повсюди на стінах висіли її картини, на яких наполягала Люська (вона допомагала все втілювати у життя).

- Якщо хочеш, роздивись поки я варитиму каву. Будь як вдома. – одразу ж прокинулись нотки гостинності в її голосі.

Нік пішов мандрувати кімнатами. Перша кімната – вітальня. Простора, як і, зрештою, всі, вона була оформлена в стилі 80-тих років 20-го століття. На стінах кольору стиглого гранату висіли вінілові пластинки, один кут був закладений якимись плакатами, прапорами, але це було ніщо інше, як бутафорія. Збоку розташовувалась чорна шафа, а там, зовсім не ретро, величезний плазмовий телевізор. Навпроти – м’який чорний куток із дещо незрозумілим малюнком. Нік одразу ж впізнав манеру Марі – диван виготовлено за її макетом.

Наступна кімната – мабуть гостьова, не менша попередньої. Відрізнявся стиль: повна протилежність ретро стилю – все було таким… інакшим. Стіни також помальовані червоною фарбою, тільки інший відтінок. По кімнаті, наче, панував безлад, так могло здаватись, але потім все складалось в одну композицію, і це було неперевершено. Чорні модерні стелажі були повністю заповнені книжками, рукописами, різними журналами. Посеред кімнати стояв скляний столик, на ньому – ваза з чорного матеріалу, в ній – червоні троянди. В тій кімнаті було якесь дивне відчуття комфорту, наче вона сама просила залишитись, посидіти на зручному білому дивані.

До третьої кімнати Нік вирішив не заходити – все ж таки спальня. Цієї ж миті Марі покликала його назад до вітальні, і вони тихенько присіли на підлогу – звичка, яка поєднувала їх. Щоправда, Марі не довго змогла витримати такого примусу дивитись в очі, тож взяла горня з кавою і попрямувала до вікна.

Широке мармурове підвіконня допомогло уникнути випадкових дотиків до нього. Марі вже просто потягувала каву, після чого одразу взялась до вина…
Першим заговорив Нік:

- Знаєш, а ти молодець, такого досягнути… Хоча… Я завжди знав, що ти молодець.
- Спасибі. Віриш, сама ніколи не очікувала такого. Сподівалась, звісно, мріяла, але не чекала. Однак, працювала, старалась.

- Ну ти молодець!- посмішка не сходила з його вуст.

- А ти як?

- Та нічого, працюю. То тут, то там… А взагалі, просто вирішив пошукати чогось нового.
- Зрозуміло. Фффак… Я знов забула про пиріг.

Вона миттю побігла до кухні, відкрила духовку, дістала запашний фруктовий напівфабрикатний пиріг. Марі викладала його на тарілку з особливою обережністю, наче намагаючись зберегти щось більше, ніж красивий пиріг.

Подумки вона блукала десь далеко. Її не турбувало нічого, тільки одна думка лунала в її голові: «Не зламайся! Будь сильною! Не плач, не кричи. Заспокойся!!!»

Такі думки здавались їй цілком нормальними… Але все було якось занадто швидко, Марі була просто неготова до такого. І тим не менше, намагалась виглядати якомога природнішою. Її мовчазну пустелю порушив Він.

Просто отак підійшов, тихо, непомітно, не очікувано… Марі повернулась, вона зовсім злякалась. Ледь не випустила пиріг із рук. Він ніжно обійняв її, та палко поцілував. Марі мріяла про це, чекала, але тут просто відштовхнула його, не те, щоб вона його не хотіла, просто все було якось неприродно.

- Не варто! Просто не зараз… Надто швидко!.. – вона не вірила, що й справді це говорила.
Однак слова вилітали… Напевно так і мало бути. Все завжди стається так, як воно повинно статись.

Він мовчки стояв, не знав, як реагувати, було надто боляче почути це, Нік заледве стримував крик. Крик відчаю, розпачу, болю… Такої кількості емоцій він давно вже не відчував. Відколи Вона зникла, він взагалі мало що відчував. Пустка повністю заповнила його, хай як дивно б це й не звучало.

- Я просто…

- Прости! Я просто ще не знаю, не хочу… нічого…Я… - Марі не розуміла того набору слів, однак це було єдиним, що вона могла вимовити.

Він все розумів, принаймні переконував себе в цьому.

- Все гаразд, я все розумію… Все… надто… швидко…

Ніяковіла мовчанка різала вуха. Марі намагалась вимовити хоча б щось, подати знак, що вона реагує, але сили просто покинули її… якби це було якесь фізичне явище, чи людина уособлювала б їх, то Марі б чітко бачила Рух, повільний, дещо нахабний. Але вона змогла себе опанувати. Заспокоїлась, вимовила:

- Вибач! Я ще й справді не готова. Мені треба звикнути.

- Я зачекаю. Я довго чекав, і ще зачекаю. – банальність його слів його вразила, але чомусь саме ці осточортілі слова він одразу ж пригадав.

На превелике щастя, задзвонив телефон, напруга трохи ослабла.

- Так.! – надто різко відповіла Марі.

- Я напевно не вчасно… - вибачаючись пробурмотіла Люся.

- Та ні, все гаразд, це щось термінове? – з надією промовила Марі.

- Ні-ні, що ти? Мені просто цікаво як ви там? Нерви ще не здали?

- Невже??? Ффак! Ну знову вони за своє… А нам ще каталог випускати. Ну окей, скоро буду. – акторська жилка завжди відчувалась у ній.

- На скільки я розумію, Заспокійливе, смолу, та мінімум три пачки цигарок?
- Так - так, вже лечу. Бувай!

- Що, робота?- Нік просто дякував Люську, та як він думав, аврал на роботі.
- Ага. Пробач. Мушу бігти.

Вони вийшли з квартири, все ще мовчки. Він запитав де метро. Вона коротко відповіла. Він пішов, хоча так хотілось щось запитати, але просто пішов.

- Заходь в гості! – промовила, неочікувано для себе, Марі.

- Гаразд! – радість швидко заполонила його голос.

На роботі Люська чекала подругу, тримаючи наготові запалену сигарету. Марі забігла до офісу, випила майже одним ковтком каву, випалила одну за одною близько десяти цигарок, і почала приходити до тями.

- Все надто швидко, я не готова.

Люська мовчала, боячись сказати щось не те, чи ще гірше… щось банальне.

- Може хоч ти будеш щось говорити? – ледь не кричала Марі. – Вибач, я ще просто не відійшла… Ну це ж треба таке… Так мріяла… Так хотіла… Отримала… Та хіба ж це нормально? Яка ж я дурепа! Ну чому ж??? Це ж тільки я так вмію… І після цього, я ще щось ляпнула… Зморозилась, то вже мовчи, дурепо, чи до пуття щось говори, а то ні!!! Ну це взагалі… Ти б бачила!!! Дурепа! – тепер Марі остаточно кричала.

Люська швиденько подала цигарку, каву, і Марі знову почала дихати більш спокійно.
- Що б я без тебе робила?

- Та чого ти??? Я завжди тут… Та й хто б казав… Марі!!! Все буде добре! Все має бути добре! – привітна посмішка повертала щось хороше. – То що сталось? Чи ще рано говорити?

- Та ні. Я вже майже прийшла до тями.

Поволі дівчина розповіла все, що сталось… Власне сталось не так вже й багато, але вона все ще не усвідомлювала всього…Не хотіла…

- Так! Зараз ти береш таксі. Таксі, чуєш? Щоб я тебе зараз за кермом не бачила!!! Їдеш додому, і лягаєш спати! І спробуй мені не виконати це! Жодної кави зранку! Спиш, я тебе прикрию, щоб розмов не було. – майже наказала блондинка.

Чомусь Марі виконала все, що було наказано. Начебто боялась, що Люська спостерігала за нею. Зранку вона прокинулась, жодної кави… А рука так і тягнулась за кавоваркою.
Пролунав дзвінок. Марі поволі пішла відчиняти двері.

- Привіт!

- Прииивіт…

Неочікуваний гість так щиро посміхався: сюрприз вдався.

- Ти ж сама сказала зайти. От я й вирішив завітати.

- Так звісно, пробач, просто несподівано. А-а-а???

- Люська сказала.
- От вона …. Я ж казала «Супер Розум».

Обоє мило посміхнулись. Тепер мовчанка вже не була такою жахливою. Здавалось, ніби вчорашнього інциденту й не було. Вони були просто друзями, хорошими, давніми товаришами. Але цього разу вона себе тримала в руках. Відносно. Заваривши каву вони двоє сиділи на підвіконні, тихо потягуючи каву. Марі навіть в голову не прийшло запалити, що було досить дивним явищем для неї.

Люська не телефонувала. Було помітно, що вона причетна до цього…
Але тепер Марі була їй вдячна…

Розмова плавно переходила в мовчанку, мовчанка – в розмову.

Раптом Марі просто поцілувала його, палко, нестримно, наче чекала цього не менше ніж пів століття..

- А-а-а-а??? – Нік був надто спантеличений, щоб вимовити щось більш зрозуміле.

- Мені просто був потрібен час все усвідомити., зрозуміти.

Все було так добре, день тихо проминув, настав вечір, потім ніч, події розгортались майже так само.

Вранці вона прокинулась у його обіймах, він вже давно не спав: просто милувався нею.
- Привіт!
- Привіт!
Сонце наче підігравало їм, яскраво палаючи за вікном…
- Мені треба на роботу.
- Гаразд! – легко сказав Нік, і підступно ніжно поцілував СВОЮ Марі.
Дівчина прилетіла на роботу, сяючи.
- От яка ж я молодець! – Люська сяяла від гордості.

- З мене моя фірмова заварна кава! Обожнюю тебе! Ти супер!

Далі все розгорталось якось занадто швидко, банально. Марі не розуміла все, що так стрімко пролітало навколо… День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем
Все було на стільки ідеально, однак порожниста діра все ще існувала. Тепер вона не просто існувала. Тепер вона жила, боліла з кожним Його словом, поглядом. Вона розрослась. Тепер вона обіймала всю Марі, пекла, вбивала, сіяла сумніви, яких раніше ніколи не було.

Раптом вона вирішила все припинити. Отак, з нічого. Просто припинити… Марі прибрала його руку з свого плеча, встала, вперше за ці кілька місяців взяла цигарку, запалила… Давно вона не відчувала заповнені димом легені… Раптом все стало на свої місця. «Його не повинно тут бути. Мені краще самій. Він зруйнує мене. Моє серце не витримає цього.» Однак вона не змогла нічого обґрунтувати. Проблема залишалась одна: як це пояснити йому…

Прокинувшись, Нік знову оглянув спальню. Для нього стало звичним явищем щоранку милуватись м’яким бордовим кольором шпалер, ніжитись у великому круглому дерев’яному ліжку. Підвісна стеля у вигляді півмісяця завжди викликала чомусь посмішку в нього на обличчі. Прижмурившись від яскравих променів сонця, солодко потягнувшись, хлопець попрямував до кухні, знаючи, що там Кохана.

- Привіт!

Він не очікував мовчанки у відповідь, тож дещо зніяковів. Однак підійшов, поцілував. Поцілунок був порожнім.

Він пішов, одягнувся, вона вже чекала на нього у вітальні. Він бачив, що вона підбирала слова, але не міг зрозуміти які…

- Тобі краще піти!

Голос Марі звучав як лезо, гостро, різко, відчужено. . Раптом вітальня вже перестала бути такою привітною, кольори стали похмурими, ледь не чорними. Серце завмерло в очікуванні пояснень. Але їх не було. Нік намагався зрозуміти… бодай щось.

- Але…

- Ні… Припини. Щось не так. Це знаю я, десь глибоко це знаєш і ти. Йди! Ти чужий мені! Просто йди. Якщо це й справді має бути, то колись станеться, але не зараз. Йди!

Різко біль пронизав все його тіло. Він ледь не кричав але ні, терпів, мовчав. Просто стояв, вона наполягала, спокійно, але надто сильно. Такому натиску він не міг опиратись. Міг, але не вірячи в те, що відбувалось, все здавалось набагато складніше.

- Йди!!! – чомусь йому здалось, що була присутня нотка злості у її голосі.

Він розвернувся, попрямував до дверей. Такий слухняний. Все його єство опиралось , а він ішов.

Хлопець повернувся та побачив її обличчя, що було наче вкрите білою пеленою, червоні, заплакані очі були порожніми.

- Може…

- Ні!!! Йди!

Він наостанок поцілував її у заплакані очі, ніжні рожеві губи. І не міг повірити, що це й справді так. Йому здавалось, що це просто злий жорстокий жарт, і вона за мить посміхнеться, пригорне його, попросить залишитись…

Але вона мовчала. Знала, що могла б все зупинити, могла нічого навіть не починати. Але спокуса була занадто великою та приманливою.
[u]

Того дня вона померла для себе, зрадила собі. І так просто не дозволила собі бути щасливою. Вона так і не змогла впустити до серця того, для кого його так берегла.[[j]]