Любов питалася у вітру:
« Скажи як, милий, жить без нього???
Та ти не бійся, сльози витру,
Йому не скажу я нічого. Та ти ж скажи, що я сумую,
Що дуже важко так самій.
Що своє серце я мордую
Надією, що буде мій.» І вітер ніс слова до нього,
Любов мовчала поруч з ним.
Не покохає вже нікого,
Бо він усю любов убив. Мовчанка голосно кричала,
Що любить знає, пам’ятає,
Та ж і любов сама це знала.
« Чому ж мовчиш тоді?» - питає. І він промовив урочисто:
«тебе люблю й завжди любив.
Та обірвалося намисто,
Що я для тебе сам зробив. І це був знак, що вже кінець,
Що нам не бути більше разом…
Скажи ж, ти , вітре, наш мудрець,
Чи можеш стать для нас указом?» А вітер тихо відповів:
«Для вас указом я не стану.
Ти ж сам кохати не хотів,
Тому любов потрохи тане.» Любов убила серце своє,
І написала на труні:
Прожив усе життя ти своє,
Та грав лиш на моїй струні…
| 
у Вас 
0
