«ЛЯЛЬКИ»
Батьки мої
були вічні мандрівники.
Увесь час моталися
по гарнізонах. Де
ми тільки не
бували: і в
тайзі жили, і на Уралі
були… коротше, як
у тій пісні
співається…
Було у мене
дві ляльки. Одна маленька
така, що можна
було її у
долоньці сховати, а друга
велика гарна. У
неї були голубі
очі, що могли відкриватися
і закриватися, а
ще вона вміла
говорити - «Мама». Ця лялька
була трофейна. Мені
її подарував один
офіцер. Він привіз
її для своєї
донечки, яку шукав
довго, та так
і не знайшов. Возив він
ту ляльку з
собою, сподіваючись таки
знайти свою родину. Коли
мені виповнилося три
роки він подарував
ляльку мені. Шкода, що
дитяча пам ' ять стерла
риси того офіцера
й ім ' я його
забулося, а ось
ту ляльку я
запам ' ятала на завжди. Я
так нею пишалася
і дорожила. Ще
б пак! Ніхто
такої не мав.
Та й звідки було
взятися таким дорогим
іграшкам, коли уся
країна заліковувала післявоєнні
рани? У дітлахів були
ляльки пошиті власноруч з
ганчір ' я, хіба голови
у тих ляльок
були куплені. В
нашому гарнізонному магазині
на поличках стояли
сотні таких лялькових
голівок зроблених з
пластмаси, що називали
їх «гутоперчитовими». Так що,
мої дві ляльки
були заздрістю для
усіх гарнізонних дітей.
На
Уралі мені виповнилося
п' ять років.
Наша частина стояла
біля якогось «ліспромгоспу», на
території якого мостилися
чотири чотирьохквартирних дерев ' яних будиночки
й довжелезний барак, у якому
був гуртожиток, магазин,
клуб і навіть
школа, хоча школою
її можна назвати
з великою натяжкою.
То була невеличка
кімната, в якій
стояло сім парт:
дві з лівого
боку, дві посередині
і три під вікном,
а вчилися там
в одну зміну
одразу чотири класи, звичайно
ж і викладала
оту всю науку
одна вчителька. Була вона
мамина добра приятелька. Мама мусила
працювати. Братик вчився десь
далеко у районі
і привозили його
додому лише у суботу. Мене малу закривали
на цілий день
саму у хаті. Мамине
серце було завжди
не на місці. А
особливо після того,
як згорів один
будиночок разом з
двома маленькими хлопчаками. Так от,
мама умовила ту
вчительку записати мене
в перший клас. Я
була собі таке
чемне і тихе
дитятко, то вчителька
і погодилась. Вимагала від
мене так само,
як і від
справжніх первачків. Тільки ні як не
могла відучити мене
бавитися серед уроку
лялькою. Пишу, пишу на
уроці старанно, аж
язика, висулупивши, і раптом,
щось у голову
стріне, починаю лялькою
бавитися. Звичайно велику
мені не дозволяли
брати, то я
малу ховала до
портфеля. Хоча мама завжди
перевіряла портфель, щоб
не тягла забавки,
але я приноровлювалася таки запхати
ту ляльку після
маминого ретельного обшуку.
Уроки були майже
кожного дня зірвані. Нарешті вчителька
не витримала, забрала
ту ляльку і
поставила її на
шафу, а мене,
за несамовитий опір,
у куток. Та тим
діло не скінчилося.
На перерві хлопчаки
чотирьохкласники, що сиділи
на партах біля
вікна, забрали мою
ляльку і відірвали
їй руки. Я,
навчена воєнній дисципліні,
стояла у кутку,
як на посту, і
уся зашмаркана, заливалася
гіркими сльозами. Нарешті вчительці
стало шкода мене.
Вона повитирала мені
шмарклі і сльози,
й наказала сісти
на місце. Але, не
тут таки було!
Я схопила довжелезну
кочергу, що стояла
там само у
куті і ринулася
на ворога. Ледве
вчителька встигла перехопити
мене. Не довго думаючи, я
розвертаюся і, гарат
їй по руці. Після
того, моя успішна
наука закінчилася. А
через пару місяців
ми вже уїжджали
до Казахстану.
Тарабанилися
ми з клунками
і валізами з пересадками по
якихось станціях. Я тягла
свою велику ляльку
і нікому не
дозволяла до неї
доторкатися. Навіть засинала
на тих клунках,
міцно притуливши її
до себе. Якщо хтось
намагався від мене, сплячої, витягти
її, щоб вкласти
мене на ті
клунки зручніше, я прокидалася
і чіплялася за
ляльку так, що
разом з нею
піднімали й мене
з того мого
ложа. Брат частенько,
за ради сміху,
демонстрував оту мою
міцну любов усім
пасажирам станцій, за що і
отримав від мами
доброго прочухана.
На
одній з станцій
біля нас сиділа
жінка з маленькою
дівчинкою. Була та дівчинка
може така сама,
як я, а
може і менша,
тільки ще худіша
за мене, з
великими запалими очками,
що від темних кругів
здавалися неймовірно великими
і такими пекучо-сумними, що
серце стискалося, дивлячись
на неї. Вона так
дивилася на ту
ляльку, що моє
дитяче серденько не
витримало і я,
не сподіваючись навіть
від себе самої,
простягла їй ляльку.
«Візьми. Це твоя!» - сказала я. О чі тієї
дівчинки ожили. Маленьке
бліде личко осяяла
посмішка. Прийшов їхній
потяг і вони
поїхали, а мама
обійняла мене: «Яке
у тебе добре
серденько! Може та
лялька допоможе тій
дівчинці вижити?» Вже
набагато пізніше я зрозуміла ті
мамині слова - дівчинка
була тяжко хвора…
І завжди, коли
я пригадувала оту
ляльку, то втішалася
тим, що може
моя улюблена іграшка
врятувала ту дитинку!