"КОВТОК МІНЕРАЛКИ". Продовження.

                                        (Частина  -4-)

   ВОНА:  Дзвонив  мій  мобільник.  Чомусь  тривожно  занило серце. Прокинулося  гостре  почуття  провини.  Цілий  тиждень  не  давала  про  себе  знати.  Не  звертала  уваги  на  пропущені  дзвінки.  Я  їх  просто  не  чула. Недарма  кажуть,  що  щастя  сліпе  і  глухе!

        З  іншого  виміру  доносився  тривожний  голос  матері:  «Чому  ти  мовчиш?  Чому  не  відповідаєш?»

- Мамо,  у  мене  все  добре! Не  могла  додзвонитися! -  збрехала  і  одразу  ж  залилася  гарячою  хвилею  сорому  за  свою  брехню.

- У  тебе  добре? -  прокричала  у  трубку  матір, -  А  у  нас  біда!- 

Чути  було,  як  тремтів   її  голос  від  сліз  - Ганнуся  в  лікарні!-

На  другому  кінці  клацнуло  і  тиша  пронизала  простір  і  час. Я  стояла,  наче  скам'яніла,  і  тільки  свердлила  мозок  одна  єдина  думка:  «За  щастя  треба  платити!»                                                                   ВІН   увійшов  до  кімнати  з  оберемком  квітів  і  одразу  розгублено  зупинився. – Що  з  тобою?-  запитав.  Час  для  мене  стиснувся  знову   до  шести  десяти  реальних  хвилин!  Захотілося  звинуватити  цілий  світ.  Хто,  як  не  він,  винен  у  тому,  що    забула  про  все  на  світі?  Як  би  не  він…

-  Я  їду  додому!- нічого  не  пояснюючи,  почала  збирати  речі. 

Він  був  мудріший  за  мене!  Мовчки  допоміг  зібрати  речі,  вивів з  гаражу  машину  і  спокійно  наказав:  «Сідай!»

-  Я  обійдусь  без  тебе!

- Сідай! -  повторив  тим  же  тоном.

       В  лікарні  було  тихо.  Мати  сиділа  в  коридорі  на  підвіконні.  Побачила  нас  і  пішла  на  зустріч. Кинула  на  нього  бистрим  оцінюючим  оком. -  Вона  в  сьомій  палаті!  -  сказала  і,  різко  повернувшись,  пішла  в  сторону  палати.  Я  пішла  за  нею,  а  ВІН залишився  стояти  у  вікна.

Ганнуся  лежала  бліда  з  великими  розширеними  від  болю  очками  і  тримала  міцно  руку  ТОГО  ДРУГОГО.  Він  хотів  піднятися  мені  на  зустріч,  а  Ганнуся  вчепилася  у  його  руку  ще  міцніше. ТОЙ  ДРУГИЙ  посміхнувся  і  поцілував  її  маленьку  тремтячу  ручку.  Вона  відповіла  йому  болісною  посмішкою.  Мене  наче  не  помічала.  Мені  здалося,  що  світ  похитнувся  і  почав  розколюватися  на  дві  половинки,  разом  з  ним    розколювалось  і  моє  серце!

Після  операції  Ганнуся  довго  хворіла. Мене  здається  вона  простила.  Я  не  відходила  від  неї  ні  на  крок.  ТОЙ  ДРУГИЙ  теж  був  поруч.  Ганнуся  його  не  хотіла  відпускати.  Я  молила   його  не  приходити,  але  Ганнуся  його  чекала  кожного  дня.

    ВІН,  той,  кого  я  так  безмежно  кохала,  був  також  поруч  і  ненав'язливо  підтримував  мене. Так,  як  у  гарячий  день,  ненав'язливо  підтримує  тінь. Просто  огортає  легкою  прохолодою. Або  так,  як  ковток  мінеральної  води,  зм’якшує  жагу.

     Моє  серце  розривалося  між  любов'ю  до  донечки  і  коханням  до  нього. І  тільки  надія  на  його  мудрість  підтримувала  мене.

    Тепер  я  узнала,  що  щастя  живе  не  в  просторі  і  часі,  що  воно  має  запах  м'яти, запах літа  і  має  свою  ціну,  за  яку  треба  платити  найдорожчим!