Її волосся золотим колоссям в’ється, Її характер – грози навесні, Джерельною водою пісня її ллється, А сльози в неї – то дощі рясні. Очі її синіють волошками у житі, Вночі сузір’ями виблискують вони, Її любов горить у маках цвіті І полум’ям запалює дерева восени. У неї гнів – бурхливе Чорне море, Безмежний, мов простори степові, Низьким гулом трембіт лунає її горе, Карпатських гір торкає вершини вікові. У неї сміх – дзвінкий пташиний гомін, Радість веселкою у небі мерехтить, А туга – то печальний вітру стогін, Що в полі стрімголов собі летить. Її душа – собори стародавні, Серце навіки в Києві лежить, Де квітнуть вздовж алей каштани славні І де Богдану пам’ятник стоїть. І як її таку нам не любити, Єдину, неповторну, чарівну, Країну, де нам честь випала жити, Для нас на цілім світі лиш одну.
|