Коли зів'яли всі троянди В саду, де сонця не було, То тінь величної Кассандри Твоє осяяла чоло.
Стікались обрії зусюди, Хитались хвилями очей. І йшли вперед безжальні люди, Щоб полягти у суть речей.
Якої треба їм відплати? Якої випити ще мсти? Невже, о Мавко, не змогла ти До них, осуджених, дійти?
Тому-то й сонце не розквітло. І вже не статись будь-чому. ...Вони спіткнулися об світло, А ми все падаєм у тьму.
|