"ШАНТАЖ" ч. 1-ша

     З  корпоративної  вечірки  розходилися  всі  задоволені.  Завтра  вихідний  і  можна  буде  трохи  довше  поспати.  Всі  поспішали  по  своїх  домівках.  Тільки  вона  не  хотіла  повертатися  додому. Там  була  пустка. «Кота,  чи  що,  завести,  щоб  не  було  так  самотньо?  Хоч  додому  тоді  буде  чого  поспішати.» -  Подумала  і  гірко  посміхнулася. В  двері  кабінету  зазирнув  вахтер.                                                                                                               -  Я  вже   іду,  іду. Можете  зачиняти. -  Вона  схопила  сумочку,  що  лежала  на  краю  стола  на  купі  папок  і  поспішила  вийти  з  кабінету. У  фойє  глянула  в  дзеркало  і  звичним  рухом  поправила  зачіску. Так  вона  робила  щовечора,  коли  поверталася  додому.  Йшла  напівосвітленими  вулицями  міста  і  зазирала  у  вікна,  в  яких  то  з’являлися,  то  зникали   тіні,  блимало голубе  світло  телевізорів – там  було  життя,  а  вона  йшла  у  пустку  своєї  просторої  квартири  в  якій  тільки  чутно  було,  як  вистукував  годинник  секунди,  що  стікали  в  нікуди. В  дверях  під’їзду  зіткнулася  з  молоденькою  дівчиною,  що  оселилася  на  квартирі  у    сусідки,  яка  жила   навпроти.

- Добрий  вечір! – Дівчина  притримала  двері,  пропустивши   її.

- Добрий  вечір!  -  Вона  подивилася  у  слід  на  тоненьку  зграбну  постать,  але  та  вже  зникла  в  темряві  двору.  Її  дочка  зараз  була  б  такою,  подумала  і,  зітхнувши,  підійшла  до  поштових  скриньок,  звично  зазирнула  у  свій  відсік.  Там,  як  завжди  були  тільки рекламки  і  проспекти.  Біля  дверей  відкрила  сумочку,  щоб  дістати    ключі  і  побачила  конверт  складений  удвоє. «Що  це  таке?» - промовила  у  голос  і, не  відкриваючи  ще  дверей,  прочитала:    «Прийшов  час  розраховуватись!»   Гаряча  хвиля  вдарила  в  обличчя,  але  спробувала  заспокоїтись:  «Якийсь  дурний  жарт!»  Двері  навпроти  відчинилися  і  визирнула  сусідка:  -  Ой,  то  ви?   А  я  думаю,  хто  то  шарудить  під  дверима?   Ви  так  пізно?  Послала  свою  квартирантку  до  магазина,  а  тепер  ось  переживаю. Темно  вже! Усяке  може  трапитися. А  ви  лист  бачу  отримали?  Від  родичів?

-  Від  родичів. -  Відповіла  для  годиться  і  одразу  ж  зачинила  за  собою  двері.  На  кухні  порвала  на  дрібні  шматки   і  конверт,  і  дивне  послання,  жбурнула  у  відро  зі  сміттям,  але  так  і  не  заспокоїлася. Неприємний  осадок не  покидав  її  навіть  у  сні.  Їй снилися  немовлята,  які  тяглися  до  неї  рученятами.  Вона  прокидалася  декілька  разів  серед  ночі  з  шаленим  биттям  у  серці.  Немовлята  завжди  сняться  до  якихось  неприємностей -  вона  це  знала. Ранком  також  з  голови  не  виходило  то  послання. Хто  ж  то  міг  так  пожартувати  з  нею?  На  вечірці  вона  веселилася,  як  і  всі.  На  роботі  її  поважали  і  навіть  любили,  так  як  можуть  любити  начальника.  Вона  ніколи  нікому  не  жалілася  на  свої  негаразди  і  ніхто  ніколи  не  здогадувався,  що  вдома  душила  її  пекельна  самотність,  і   хто   ж  то   міг  тоді   підкинути  їй  цей  конверт?  Ворогів  у  неї  не  було. Ранком  подзвонила  подрузі.  Та  запропонувала  зустрітися  в  кафе  по-обіді.  До  обіду  ще  було  купа  часу. Щоб  убити  час,  включила  комп’ютер. Висвітлилося  два  нових  листи.  Перший  був  від  давнього  поклонника,  що  періодично  висилав  їй  свої  доволі   посередні  вірші.  Вона  перечитала  кульгаву  риму, яка  таки  розвеселила  її  трохи,  аж  захотілося  випити  філіжанку  міцної  кави. Після  запашного  напою  настрій  і  зовсім  покращився. Вчорашнє  послання  здалося  дурнуватою  витівкою, не  вартої  уваги. Розкрила  друге  повідомлення  і  серце  її   одразу стиснулося  від  болю  давнього,  що  ховався  досі  глибоко  в  душі.

     Ледве  дочекалася  дванадцятої  години.  Зібралася  на  скору  руку  і  пішла  в  кафе,  що  було  недалеко  від  дому.  Подруга  ще  не  прийшла.  Сіла  за  столик  і  чекала.  Нарешті  та  з’явилася.  Від  неї,  як  завжди  віяло  енергією  і  оптимізмом.

- Розказуй,  як  пройшла  вечірка? Щось  ти  на  себе  не  схожа.  Видно  насправді  вдалася. Може  замовимо  чогось міцнішого?  Кажуть допомагає.

- Облиш! У  мене  неприємності. Хтось  намагається  мене  шантажувати.

-Ой,  та  ти  що!  Нісинітниця  якась! За  що можна тебе  шантажувати?

    Вона  подивилася  на  подругу очима  зацькованого  звірятка, що  та  аж  заніміла,  а вона  кусала  губи, щоб  стримати  сльози.

- Господи, заспокойся і  ходімо    звідси.  Ходімо  до  мене.

Вдома  подруга  налила  їй  коньяку  просто  в  чайну  чашку  і  наказала  випити. Випила  залпом  і  розридалася  так,  як  плачуть  малі  діти,  безутішно. Потім,  схлипуючи,  почала  розповідати те,  що  приховувала  від  усього  світу  і,  навіть  від  самої  себе  багато  років.

    - Він  відвіз  мене  до  якоїсь  бабки. Там  я  і  народила  дівчинку.  Дитятко  було  слабеньке. Я  перетискала   живіт  до  останнього   боялася,  щоб  ніхто  не  дізнався  про  мою  вагітність.

 Та   й   сама  я  була  на  межі  смерті. Коли    прийшла  до  тями,  то  дівчинки   вже  не  було… Потім    дізналася,  що  він  її  продав. Розумієш,  продав!  -  Вона  завила,  як  виє  вовчиця,  від  якої  забрали  її  виводок,  так  тоскно  і  безпорадно,  що  подруга  не  знала,  як  зарадити  їй  і  тільки   дивилася  вражено  і  хитала  головою.  Дала  досхочу   їй  виплакатись,  аж  поки  вона  не  затихла,  забившись  у  куток  дивану,  зіщулившись,  як  маленька  безпорадна  дівчинка,  і  тільки  раз-по-раз  голосно  втягувала  у  себе  повітря,  наче  намагалася  заповнити  ту  пустку  в  душі, що  залишилася  після   тяжких  сліз.    

-  А  що  було  далі? -  На  кінець  наважилася  запитати  подруга.

- Він  залякав  мене? Що  ти  хочеш  від  шістнадцятирічної  дурненької  дівчинки?  Добре,  що  хоч  знайшла  в  собі  сили  втекти  від  нього  подалі.

- Так!  Історія  скажу  тобі!  Ти  комусь  розповідала  про  це?

- Ні!  Я  глибоко  заховала  це  в  собі.

-Ага!  Дивно?  Хто  крім  тебе  міг  зайти  до  кабінету?

- Вахтер.

- Вахтер?..  Відпадає. Припустимо,  що  конверт  міг  покласти  вахтер,  але  послати  лист  по  електронній  пошті… дідусик  божа  квіточка?…Смішно! Думай, думай! Хто  ще  може  зайти  до  твого  кабінету?

- Секретарка,  але  коли  мене  немає  тільки  з  вахтером.

- Секретарка  -  це  вже  тепліше! Вона  і  твою  електронну  пошту  знає. Знає?

- Ну, знає…

-  Ну, знає!  -  Ввійшла  в  раж   подруга. – Скільки  їй  років?

-  Ти  що  думаєш,  що  вона  може  бути  моєю  дочкою?  Та  моїй  дочці  було  б  сімнадцять  років,  а  цій  під  тридцять. А  потім  звідки  вона  може  знати  про  моє  минуле? -  Вона  вже  зовсім  заспокоїлась  і  піддалася  запалу  своєї  невгомонної  подруги.

- Твою  секретарку  я  беру  на  себе. За  нею  треба  прослідкувати!  А ти  повинна  легенько  розвідати  у  вахтера,  чи  заходила  під  час  вечірки  до  кабінету   секретарка? 

На  другий  день  все  було,  як  завжди.  Секретарка  поводилася  звичайно.  За  цілий  день  нічого  особливого  не  трапилося.   Вона затрималася  на  роботі,  поки  не  з’явився  старий  вахтер.

- Хто  під  час  вечірки  заходив  в  мій  кабінет?

-  Стало  бути,  ви  заходили.

-  Я  знаю,  що  я  заходила. Хто  крім  мене  брав  ключі?

-  Ну,  стало  бути,  секретарка  ваша.