"ШАНТАЖ" закінчення.

         Вже  через  півгодини   вона  сиділа  з  подружкою  в  кафе.  Та  збуджено  звітувала  про  свої  спостереження.

-  Твоя  секретутка  має  коханця  років  під  п'ятдесят.  Такий  собі  підстаркуватий  жевжик.  Але,  з  усього  видно,  що  вона  по  вуха  закохана  у  нього. Здається  мені,  що  тебе  вдома  чекає  нове  послання. Я  бачила,  як  жевжик  покликав  якогось  малого  і  щось  йому  передав.  Той  понісся  в  сторону  твоєї  вулиці. Ходімо.

           Вдома  дійсно  в  поштовій  скриньці  лежав  конверт  з  надрукованим  на  принтері  листом:  «Якщо  ти  не  хочеш,  щоб  всі  узнали,  що  ти  продала  свою  дитину,  то  приготуй  тридцять  тисяч  баксів» 

-  Ого!  Розкатали  губу!  Ти  що,  віддаси  такі  гроші?  Треба  заявити  в  міліцію.

- Тоді  розголосу  не  оберешся. Як  я  докажу,  що  я  не  продавала  дитину? А  потім,  стільки років  мовчала...

- І  то  правда.  Нічого,  ми  самі  розберемося  з  цими  шантажистами.

На  другий  день  у  поштовій  скриньці  знову  лежав  конверт.  І  те,  що  було  написано  в  листі,  вразило  її,  наче  громом  серед  ясного  неба:  «Не  думай  заявити  в  міліцію!  Я знаю  де  твоя  дочка.  Висилатиму  тобі  її  по  шматку.  Гроші  залишиш  там,  де  я  тобі  вкажу. Ти  гроші,  а  я  тобі  адресу  твоєї  дочки.  І  нікому  ні  слова!  Я  не  шуткую!»

       Вона  в  розпачі  подзвонила  подрузі,  але  ні  мобільний,  ні  телефон  не  відповідав. Ледве  дочекалася  ранку. На  роботі  до  обіду  був  «завал».  В  обідню  перерву  подзвонила  подруга:  «Ти  до  мене  дзвонила?  Я  зараз  прибіжу  до  тебе.»

      Через  п’ятнадцять  хвилин  подруга  вже  сиділа  в  кабінеті  уся  розшаріла  і,  як  завжди,  повна  енергії.

-  Це  вже  не  жарти!  Ті  гроші  нічого  не  варті. Як  тобі  не  вистачить,  я  позичу!  Зате  ти  знайдеш  дочку!  Гадаю  треба  піти  на  умови  шантажиста. Ну,  сучка,  твоя  секретутка!  Я  впевнена,  що  то  вона  зі  своїм  хахалем,  та  в  неї  очі  так  і  бігають.    Ти  тільки  не  переживай,  виведемо  її  на  чисту  воду! Ну,  я  побіжу!  У  мене  начальник – звір.  Запізнюся  з  обіду,  знову  премії  позбудуся.

І вибігла  з  кабінету,  наче  вихор,  аж  хустка,  що  висіла  на  плечі,  зачепилася  за  одвірок  і  впала  на  підлогу.

В  двері  кабінету  тихенько  постукали.

-  Ввійдіть!

В  отворі  показалася  голова  нічного  вахтера.

-  Проходьте,  чого  ви  заглядаєте?

     Старий  підняв  хустку  і   зупинився  в  дверях,  не  наважуючись  заговорити.

-  Степаничу,  чого  ви  мнетеся?  Та  покладіть  ви  ту  хустку!

- Я,   стало  бути,  хотів  би  відпроситися  на  сьогодні,  бо  стара  моя,  стало  бути,  прихворіла.

- Відпроситися?..  Послухайте,  Степаничу,  а  ви  знаєте  мою  секретарку?

-Та  звідки  ж  мені  їх  знати,  я  ж  приходжу,  коли  всі  вже  по  домах,  стало  бути,  розходяться?

- Та,  що  в  приймальні  сидить.  Вона  заходила  до  мене  в  кабінет?

-   Ні!

-  А  звідки  ж  ви  взяли,  що  секретарка  заходила?

-   Вона  сказала,  що  секретарка  ваша  і  ви  їй,  стало  бути,  наказали  щось  принести  до  бенкетного  залу. 

-  Як  вона  виглядала?

-  Ну,  стало  бути,  як  жінка. О,  така  от  хустка  у  неї  на  шиї  була!  Я  ще  подумав,  що  як  у  моєї  дочки.

-  Хустка,  кажете?..  Добре,  ідіть,  ідіть!

-  Як   же   сьогодні,  стало  бути,  можу  не  приходити? 

-  Можете! -  Вона,  як  заворожена  дивилася  на  хустку,  яку  старий  повісив  на  бильце  стільця  і  коли  він   вже  закривав  за  собою  двері,  гукнула: «Постривайте!   Вона  щось  з  собою  взяла?»  Старий  висунув  з  дверей  голову  і  проказав: «Спочатку  щось  поклала,  а  потім,  стало  бути,  щось  взяла  зі  столу.»

Коли  старий  закрив  за  собою  двері,  вона  гарячково  почала  шукати  на  столі те,  що  могло   пропасти.  На  перший  погляд  все  було  на  своїх  місцях.

Після роботи  вона  подзвонила  подрузі  і  вони  зустрілися  в  парку. Сонце  ще  досить  припікало.  Взяли  по  морозиву  і  усілися  на  лавці  подалі  від  людей.

-  Ну,  ти  даєш!  Колись  голову  загубиш.  Так  полетіла,  що  хустку  на  одвірку  залишила.

- Ой,  а  я  гадала,  що  десь  по дорозі  загубила!  Запхай  мені  в  кишеню, бо  руки  в  морозиві. -  Випнула  стегно,  щоб  легше  було  запхнути  до  кишені  хустку.                                                                                                 -  Ну,  і  що  ти  надумала  робити  з  шантажем?

- Поки  думаю.

-  Це  ж  треба!  І  бувають  же  такі  виродки?-  Подруга  повитирала  руки  об  вологу  серветку  і  потягла  за  кінець  хустини.  Під  лавку  щось  упало.  Нахилилися  одразу  обоє,  щоб  підняти  -  це  була  сувенірна  запальничка  з  її  робочого  столу.  Вона  валялася  на  столі  вже  декілька  місяців.  Хтось  забув  її. 

-Ой,  слухай,  а  я  у  тебе  сьогодні  запальничку  потягла.  Крутила  в  руках  і  в  кишеню  поклала.  Зате  хустку  забула.  Ну,  зовсім  пуста голова!

-  Ти  не  сьогодні  її  потягла.  Ти  забрала  її  тоді,  коли  підкинула  мені    конверт,  а  запальничку  взяла, лише  для  того  щоб  виправдати  свою  появу  в  кабінеті.   Голова  у  тебе  і  справді  пуста,  викинути  запальничку  забула! -  Вона  дивилася  на   подругу  з  таким  презирством,  що  та  аж  зіщулилася.                                                             -  Що  ж,   моя  люба  і  вірна  подруго,  розказуй  звідки  ти  дізналася  про  дочку? Ну,  чого  мовчиш?  Говори,  інакше  я  тебе  в  порошок  зітру!  Ти  мене  знаєш!

-  Пробач.  Це  був  лише  жарт.

- Жарт!  Звідки  ти  дізналася? – Вона  говорила  майже  пошепки,  але  кожне  слово  вбивала,  неначе  цвяхи.                                                                   – Прости  мене!  Будь  ласка,  прости! Я  не  знаю,  що  найшло  на  мене?  Згадала,  як  ти  увела  від  мене  чоловіка… Смішно,  але  він  не  дістався  ні  мені,  ні  тобі… Ми  обидві  з  тобою  нещасні  «щасливі»  жінки…  Я   як  подумала,  що  ти  можеш  бути  щасливою,  а  я… прости!                                                                                                                                       - То  все  дурниці!  Скажи  тільки,  звідки  ти  дізналася?

-   Я  просто  здогадалася…  Давно  помітила,  що  ти  щось  приховуєш… Якось  заговорили  за  покинутих  дітей,  ти  тоді зблідла  і  різко  поміняла  тему… У  нас   дівчина  працює,  як  дві  краплі  води  схожа  на  тебе.  Така  схожість  може  бути  лише  у  дуже  близьких  людей.  Вона  розповіла  свою  історію…Я  подумала…  Я  хотіла  вас  познайомити,  але  вирішила  спочатку  все  перевірити… А  потім  загралася… Ти  ж  знаєш,  що  генетичну  експертизу  зараз  зробити  не  проблема...  Трохи  волосся  твого  і  її…

-  Говори!  Чого  ти  замовкла? -  Вона  схопила  подругу  за  плечі  і  затрусила  з  такою  силою,  що  голова  тієї  забовталася,  наче  у  китайського  бовванчика.

-  Це…це  твоя  дочка!

-  Дочка!..  Господи!.. Що  ти  говориш?.. Дочка! .. Господи!..  Відведи  мене  до  неї!  Прошу  тебе, молю,  відведи!

  Перехожі  оберталися  на  них,  але  їй  було  байдуже  і  здавалося,  що  життя  існувало  ось  тут   на  цій  лавочці,  а  навколо  була  пустка.

- Почекай!

 -  Чого  чекати?  Я  хочу  побачити  свою  дитину!

- І  що  ти  їй  скажеш?