Учора мій чоловік, як завжди, зустрічав мене з роботи. Він любить це робити, особливо, коли під ногами рипить сніг, навколо по-зимовому затишно і зірки не ховаються за хмари. В такі вечори ми зазвичай заходимо в магазин і купуємо цукерок додому. Після магазину прискорюємо кроки. Можливо, вже трохи змерзли, але швидше за все, поспішаємо в теплу кухню, де можемо продовжити наші буденні, але такі потрібні розмови за чашкою теплого чаю.
І все було, як завжди: нетерпляче скидання одягу, розминка пальців після морозу, тепла вода, переодягання і, нарешті, чай. Він сидів напроти мене, серйозний чомусь і якийсь… замерзлий чи що. Я піднялась, обняла його за плечі, і раптом…
- Давай народимо дитинку!
- Що? – мало не скрикнула я.
Я завжди думала, що розмови про дитину буду починати я. Бо це я, а не він, любить роздивлятися фотографії подруг із своїми малюками, це я, а не він, мріяла з дитинства про велику родину, це я, а не він, врешті-решт, вбачала якийсь сенс в узаконенні наших тривалих стосунків (довелося довгенько його обробляти, перш ніж «вибила» його «виходь за мене». Навіщо ж виходити заміж, крім як для того,щоб народити дитину?)
І от це є. Але головного – ні.
- Чому ти мовчиш? – його голос збудив мене.
- Я дуже боюся… Не знаю, що й сказати. – пробурмотіла я. … Моя маленька крихітка лежить біля мене. Губенята – два рожевих листочки. Лобик – ніжніший від оксамиту. Носик – квіточка. Вушка – два печива. І все - наше з тобою. Хоча більше твоє, все-таки. Твій рот, твої очі – але тільки дуже крихітні і дещо .. відмінні чи що? І характер вже напевно твій. Малюки всі плачуть, кричать, вовтузяться, а моє – спокійно спить. Ніжне, беззахисне і мирне, як ти. І здається мені, що посміхається уві сні, хоч посміхатися ще не здатне. А як же я, невже від мене нема нічого? Ти кажеш, в нього мій голос, коли репетує, ти жартуєш наді мною, ти вже запишався, що це м яке і беззахисне диво схоже на тебе, воно тебе робить ще кращим від того, ким ти насправді є. І мене – теж. Ну що ж, тепер біля мене будуть два кохання… - Навіщо нам дитина? – сказала я і пожалкувала про це одразу. Самій стало бридко од себе.
- А навіщо нам ми без дитини? – ледве стримуючись витиснув із себе він.
- Пробач мені за грубість, я просто ошелешена, не знаю, що сказати. – примирливо залепетала.
Ти посміхнувся. Ти розумієш. Ти єдиний на світі мене по-справжньому любиш. Ти не образився.
- Ти сама дитина. - посміхнувся. – Але ти мене дивуєш. Я думав, ми заради цього одружувались. Я довго думав про це, нарешті наважився. Ти дивуєш мене. Я не знаю, ким почуваюся тепер.
- Я люблю тебе. Пробач. Я хочу про це подумати, може, краще почекати поки що. Але, швидше за все, це я просто не готова. Я мріяла завжди про це, але це було так абстрактно і далеко. Але… ось воно, тут, поряд, а я не знаю, що сказати. Пробач, будь ласка. Дозволь мені подумати. Ти розумієш мене?
- Чи є в мене вибір?
І він зрозумів. …Дивно знати, що скоро в мене з’явиться малюк. Сьогодні його ще немає, сьогодні цю стелю, ці меблі, ці дерева за вікном і ці рушники у ванній бачимо лише ми з чоловіком. Але настане день, і все це буде належати ще комусь. Які в тебе будуть очі? Який буде голос? Чи ти будеш радісним і невгамовним, чи самозаглибленим, чи любитимеш музику, чи спорт? Чи будеш схожий на мене, чи на татка? Татко… Не схожий ти на «татка», та й я, на «маму» теж, мабуть, не схожа… Але я в ж е мама… А ти –моє маля. І ми скоро побачимо один одного, дуже скоро… Після цієї розмови я не могла заснути. Я раптом задумалась (немов уперше): навіщо діти? Звісно, родина, гомін малечі, продовження родоводу, так мило, так хороше, реалізовуєшся як мама і всяка така бла-бла-бла. Але ні, я питаю себе: навіщо народжувати тебе, моя крихітко, якщо навколо… якщо навколо…
Для себе тебе народжувати?
Але ж настане той час, коли ти зрозумієш, що твоє життя – це примха моя і мого чоловіка тоді ти нас викриєш, як я викрила своїх батьків, як викрив своїх батьків мій коханий. А дехто викриває, що він – випадковість, і спробуй тут вже розібратися, хто кому потрібен насправді був колись.
І ти, моє малятко…
Чи хочу я, щоб ти відчувала хоч колись те, що тебе цураються? Чи хочу я, щоб ти не була принцесою (просто тому, що принцес не буває, та й принців, звісно теж). Чи хочу я, щоб ти бачила, як в когось є щось надзвичайне, а в тебе його може й не бути ніколи? Чи хочеш ти розчаровуватися: у людях, державі, Бозі? Чи хочеш бачити, як вмирають найдорожчі люди? Чи хочеш усвідомлювати, що планета задихається від тебе, від таких, як ти? Чи хочу, щоб ти все життя виправдовувала своє існування вищим законом любові, яка з тобою може й не відбутися? Чи хочу я, щоб ти бачила, як стає немічним тіло, як воно зменшується, старішає, як воно болить, як воно помирає, як помирає все живе на землі, як Земля помирає? Чи хочеш розуміти, що твої наміри є байдужими всім, та й, врешті-решт, тобі. Чи хочеш знати облудних людей, самодурів, зверхніх, скупих, невігласів, збоченців? Чи хочеш ти втопити свою печаль у першому, хто відгукнеться на поклики твоєї недосконалої краси? Чи хочеш ти поставити собі головне питання: Навіщо я? Я, твоя мама, мама, яка не відбулась, ставила собі ці питання, як ставить їх той, хто зіткнеться із чимось руйнівним у своєму житті. І відповіді немає. Але Тобі, моя ненароджена дитинко, я відповім: ти - нінащо, ти просто так. Я знаю: ти не подякуєш мені за те, що тебе так ніколи й не буде. А ти, мій коханий, вперше в житті не зможеш мене зрозуміти.
|
у Вас 
0
