З дитинства

          З дитинства

Почав потроху забувати,

Хоч добре знав про те колись, -

Де й що знаходилося в хаті,

В якій даремно народивсь.

З якого боку на одвірку

Петля скрипіла, як суглоб.

І у якім куточку дірка,

Де стрівся з мишкою лоб в лоб.

І де всю ніч під образами

Горіла свічка на Різдво.

Я полюбляв ті дні без тями,

Бо скрізь було одне їство.

Гардини жовті?.. Ні – червоні,

Такі, як вранці з печі жар.

На ній сидів, немов на троні,

Я вечорами, наче цар.

А поруч там, по правий лікоть,

Стояв на покуті дідух.

О як мене до себе кликав

Його смачний святковий дух!                   

Було у хаті все до ладу,

Так чисто, як у храмі в піст.

Ніхто нічого не украде

І навіть зайвого не з’їсть.

Качався маятник без впину

Над ліжком серцю точно в такт.

І не хотілося, як нині,

Благати в грі з життям антракт.

Скрипіли дошки на долівці

Роками зболені, старі.

І вітер грав, як на сопілці,

Мені крізь сон у димарі.

Дивився ранком на подвір’я,

Як мати нишком точить ніж.

На призьбі з півня тільки пір’я

Знаходив я удень тоді ж.

Дверми відкритими, як носом,

Хатина нюхала мороз.

Я пам’ятаю все те й досі,

Хоч скільки літ пройшло, атож!

Котився білий пар на ганок

І я на мить ховався в нім.

Теплом він пестив наостанок

І в небі танув голубім…