Вона мене, здається, не впізнала,
Коли стояла в черзі поблизу.
Та в присмерку горластого вокзалу
Помітив я в її очах сльозу.
А, може, просто то мені здалося,
В потоках заздрості до пишності її,
Що почала наповнювати осінь
Слізьми надій весняні ручаї.
Вона мене, напевно, упізнала,
Якщо убік свій погляд відвела, -
Бо в прохололій напівтемній залі
Побільшало і світла, і тепла.
|