Людський гомін, застілля.
Вона тихо сидить край стола.
Не тривожить її це довкілля,
Десь блукає думками сама. Гарні риси чіткого обличчя,
Хоч далеко вже не молода.
Капля хмелю, кимось, налита.
Нагадала прожиті літа. Як водночас утратила долю
І змиритись ніяк не могла,
Як не вирвалось серце від болю,
Молодою лишилась вдова. Тяжка праця, що задля родини
І подушка вся мокра від сліз,
Щоб все дати єдиному сину
Насміхання не зносити слів. Як лілеяла, дбала, робила,
Скільки раз не доспала ночей
Із-за нього ніде не ходила,
Ні на кого не зняла очей. Промайнули літа, пролетіли,
Внучка виросла, заміж пора
І нема в неї більше вже сили…
Наливайте! Вип’єм до дна!
| 
у Вас 
0
