Поезії Олександра Високого

* * *
Образ твій вигадувать не стану,
Ти мені потрібна без прикрас.
Я тебе, чарівну і жадану,
Так кохаю, наче в перший раз.
Ти прийшла, здається, просто з Неба,
Водночас на щастя й... на біду,
Бо з моменту зустрічі - від тебе
Я очей своїх не відведу.
Ти мене привабила й згубила,
Наче сонця променем здаля...
Падаю, мов яблуко дозріле,
На твоє смарагдове гілля.

* * *
Мені завжди
Твоєї ніжності бракує...
Коли, буває,
Відстань розділяє нас -
В краю далекому
Лише про те жалкую,
Що почуттів твоїх
Не взяв я про запас.
І за стомильною
Тягнучкою дороги
Я чую голос твій
І шепіт рідних нив...
І де б не був я -
Поспішаю до порога,
Де я тобі, кохана,
Серце залишив.

* * *
Є в житті момент для оптимізму:
Сходить сонце - вирушаю в сад,
Де у променях, схвильовані і ніжні,
Квіти, що садила ти, стоять.
Ти оберігала їх, плекала...
І тепер - невже дива ще є? -
Погляд їх, тривожний і ласкавий,
Серце зачаровує моє.
Квіти ці зірвати? Ні, не можу.
А вітрець непроханий скубе...
Тріпотіння пелюсток тривожне
Так мені нагадує тебе.

* * *
Знову сонце над нами і вітер п'янкий.
Все так просто, але - не банально.
Я беру обережно промінчик ясний,
Ставлю в вазу на столик журнальний.
Сидимо на терасі. Над нами бджола
Пролетіла - відстала від рою.
Ми святкуємо тут, а у когось - діла,
Як то кажуть, нема їм спокою.
Ти нестримна така, мов тяжіння земне.
І бентежиш, і звеш, і палаєш.
Як завжди, тихо з розуму зводиш мене,
А в коханні так швидко згораєш.

* * *
Я приніс ромашки: «Ось, дивися».
Ти мені: «Вже свято? А яке?».
Видно, я помилки припустився,
Раз питання виникло таке.
Виправлюсь, пробач мені, будь ласка.
Але цей букет... Ти лиш відчуй,
В нім ще наше літечко не згасло,
І краси в нім, й сонця досхочу.
Виправлюсь, пробач мені, я прошу.
Нестабільність - випадковий штрих.
Біля ніг твоїх я - подорожник.
А ромашки... Знаю, любиш їх.

* * *
Після мряки й дощів повернулась зима.
Над снігами піднявся яскравий солярис.
А в душі моїй пауз затемнень нема:
Я з тобою і в дощ, і в морози кохаюсь.
І люблю, і любитиму я попри все,
Наді мною земні катаклізми не владні.
Хай негоду мені день новий принесе -
Він нічого не змінить у нашім коханні.
Вечоріє... І сонце сідає за гай.
Загоряються в небі вогні кольорові.
Хай минають літа, але, мила, ти знай,
Що немає нічого сильніш від любові.

* * *
Радію я, що знову поруч ти,
Що в наших днях не згасла ще надія,
Що на столі троянди пломеніють,
І ми готові сто доріг пройти.
Радію ніжним поглядам твоїм,
Таким пекучим і таким жаданим.
І нехтуючи гамом ресторанним,
Ми зустріч нашу переносим в дім.
Коли ми разом - зайвий цілий світ.
Під дзвін бокалів повторю я слово,
Яке по сутності давно не нове,
Але приємне слуху стільки літ.
Радію я, що ніч дарує нам
Всі переливи почуттів глибинних.
Таких бажаних і таких нестримних...
А вся печаль залишиться дощам.

* * *
На все прийдешнє воля Неба.
І долі нам не обминуть.
Та я весь час ішов до тебе.
Я знав одну-єдину путь.
І вдалині світила наче
Твоя зоря. Я йшов туди...
І хай тебе я ще не бачив -
Та ти була в мені завжди
Якоюсь іскрою тривоги,
Чарівним повівом із мли.
І знаю я, твої дороги
Завжди до мене лиш вели.

* * *
Це сьогодні дивляться на статки,
Вдалий шлюб - мета для багатьох.
В наші дні про це не мали й гадки,
Із багатств - обручки лиш на двох.
А також - букети дивних квітів,
В них кохання неповторна суть.
Дотепер ми світлом їх зігріті,
Світлом щастя, що ніколи не забуть.
Як же мало треба нам з тобою:
Квіти і звучання ніжних слів.
Ми багаті почуттям любові,
А воно - найбільший зі скарбів.