ТЕМРЯВА

      Ніч. Така звичайна, зовсім не примітна. Таких багато, і вони нічим не запам’ятовуються. Вони схожі одна на одну. Одна з довгих осінніх ночей, нашпигованих нудьгою.  

      Вона розплющила очі. Ще сонна, безуспішно спробувала ввімкнути світло. «Економлять електроенергію… Чи на станції щось зламалося… Чи…», – заворушилися обривчасті думки. Шукала в собі сили вилізти з-під пледу й піднятися з ліжка, та не знаходила. «Буде холодно», – промайнуло в голові. «А ще ця темрява», – додалося до того. Зацікавлення фільмами жахів далося взнаки… 
      Жінка зіскочила на ноги. Холод різко впився в її тіло. У темному будинку було трохи моторошно. «Та що ж це за кара така з цим світлом?!», – вирвалося в неї. Не встигла вона зробити кілька кроків, як почула якийсь шелест поза кімнатою. Здригнулася. Дійшла до дверей. Тиша. Вона повільно йшла коридором, вдивляючись у темний простір. Знов раптовий шерех жбурнув шматок криги в її душу. «Припини! Що за дурість? Той звук може бути від чого завгодно!», – заспокоювала себе. Спробувала посміхнутися. Невдало. Трохи пройшла вперед і смикнула за ручку дверей однієї з кімнат. Відкрила й зазирнула. Вікно було відчинене. На підлозі валялися папери, скинуті зі стола наглим вітром. «Ось звідки був той звук», – подумала вона. «А, може, ні», – додалося до попередньої думки. «Треба було зачинити всі вікна, бо інакше хтось може влізти до будинку. Зараз такі непевні часи. Та й коли вони були безпечні?», – розмірковувала вона в собі. Вона вийшла з кімнати. І раптом: «Гуп!». Вона здригнулася й мимоволі скрикнула. Повільно відчинила двері. Зазирнула. Стулка вікна була в іншому положенні. «Протяг», – пронеслося в голові. «Десь іще відчинено», – подумала вона. Це не додало їй спокою. Але шукати не стала. Вона підійшла до вікна й зачинила його. Вийшла з кімнати. Повільно пішла темним коридором. Намацала рукою вмикач світла й клацнула. Марно. Зітхнула. Зробила ще кілька кроків та опинилася майже біля сходів, що вели на перший поверх.  
      Вона ще не звикла до цього будинку, у якому разом зі своїм чоловіком оселилася два дні тому. Він не викликав симпатії. Напівпорожній, не ремонтований, мабуть, ніколи, він був якийсь незатишний. Купили через низьку ціну й великий потенціал. З нього можна було зробити, як сама вона висловилась, палац. Два поверхи. Дуже висока стеля. Багато кімнат. Гарний, навіть вишуканий фасад. Вона лишилася одна на цілу добу: чоловік поїхав у відрядження. 
     Раптом її ноги щось торкнулося. Жінка скрикнула й відскочила вбік. Але підлоги під ногами вже не було. Сонна й налякана, вона забула про відсутність поручнів. Ухопилася руками за край другого поверху. У паніці здригнулася. Важко триматись. Пальці ледь витримують. Частка миті. «Дев’ять метрів», – ударило її, немов блискавкою. Частка миті. Ще частка. Вона спробувала підтягнутись, але марно: сил не вистачало. «Ще трохи, і пальці розімкнуться», – вкололо її. «Як? То ж був кіт», – зрозуміла свою помилку. «Усе… Було… Так… Просто… Так безпечно. Чому?!», – пронеслося в мозку. Відчай розривав зсередини. Вибух за вибухом. Частка миті. Пальці розслабилися. 
      Ніч втратила свою звичайність.